Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— От язики!
— Чутка біжить прудко.
— Бідна жінка, мені її шкода. Всі її цураються. Навіть дон Раміріто, квіткар, — а він був її приятелем, — каже, що розчарувався в ній, і перестав з нею розмовляти.
— Може, вип’єте чарочку?
— Охоче. Ви сюди долили ганусівки? Смакує непогано.
На підносі вигравала шеренга вимитих до блиску склянок.
— Ви сказали: дон Раміріто. Але ж він спірит…
— А вона хто?
— Та вона теж, тільки ще й гіпнотизерка. Оце, знаєте, якось і мене була загіпнотизувала.
У старої затремтіли ноги, а за ними й усе тіло (біда, коли малі груди — і не зітхнеш по-людськи!), вона зітхнула, як могла, і думки її потяглись бинтом у незриме, до Мумії, її прокаженого коханця, до Клеопатри, її двійниці, й до тієї божественної істоти з криги й електричного світла, що її Бракамарте ховала в собі, як вугілля приховує в собі діамант. Господи! Піти оце до її вуглярні й закричати: «Жінко темряви, віддай мені діамант, він мій, бо це я його побачила й почула його голос!»
— Пийте ж бо, пийте.
— А п’ю, п’ю, нехай віддячить вам господь. Кінчик язика наче коти пошкрябали. Смачна, погано тільки, що пече, а в мене запалення. І як же це ви о такій порі пустили Смаглявку з дому?
— Та вона пішла тільки до цвинтарних воріт — поговорити зі сторожем.
— Ото ще бурмило! Скільки я йому казала, щоб підтвердив свідчення, які наводилися в статті про неподобства в «Ангелятках», а він так нічого й не зробив.
— А їх ніхто не стане підтверджувати. Тільки зашкодиш собі, встрявши в цю справу. Кожен дбає про себе, як тільки може, а цей хитрун особливо, бо ж хто, як не він, через треті руки перепродує квіткарям арматуру від старих вінків.
— Колись це таки виявиться.
— Коли про це спитали у столика, то він ствердив не вагаючись. Часом столики вагаються, підстрибують, вертяться туди й сюди. А цього разу йому сказали: якщо той, кого ми маємо на увазі, продає те, що ми маємо на увазі, стукни тричі. І всі почули три удари.
— Я знову про «Ангеляток». — Стара опустила набряклі повіки, дивлячись на подібну до свердлика цівку ганусівки, якої знов наливав їй у чарку хазяїн «Одноденного цвіту». — Примушувати бідних людей справляти свої потреби привселюдно — це ж проти природи…
Він саме відвернувся, ставлячи на місце пляшку з ганусівкою, тому гаразд не розчув і спитав:
— Проти чого?
— Проти природи. Так каже аптекар.
— Ет, хай каже, на те йому бог язика дав. А хіба не проти природи намазюкати на стіні святого Рафаїла й Товія, які несуть на руках тригруду русалку?
— Груди — то ще півбіди! Найгірше те, що вона схожа на погану жінку. Але то все малюнки, тобто вигадки, — і вас теж тут дехто ганить за ваш напис «Краще стати на якір тут, ніж навпроти». Але найбільше лають господаря «Ангеляток» за неподобства. Бо те, що відбувається в «Ангелятках», — таки проти волі божої.
— Чому це проти волі божої?
— Наче ви не розумієте! Господь бог у своїй незмірній мудрості зробив людині те місце ззаду…
— Яке місце?
— Не примушуйте мене казати прямо, хитруне. Ой, як мені вдарила в голову ваша горілка… То чому він зробив його ззаду? Хе-хе-хе! — засміялася стара й, захитавшись, ухопилася за стойку. — Він зробив його ззаду для того, щоб людина не бачила його сама, ховала від інших і користувалася ним потайки. Тварини, хоч які вони нерозумні, а теж потай справляють свої потреби. Скажімо, кішка пригрібає землею послід; то хіба воно не проти природи, коли християнин, хрещений чоловік, робить це на людях, ніби виступаючи в театрі?
— Або в цирку, — додав господар. — Якось ми зі Смаглявкою донесхочу попосміялися з одного, що взяв напрокат маску блазня.
— Тільки після такого цирку на душі стає невесело, особливо коли клієнти беруть сумні маски.
— Авжеж, правду кажете, якось бакалавр…
— Дон Талісмео?
— Еге ж, це єдиний справжній бакалавр у нашому місті. Так от, одного разу цей дон Талісмео, надівши на себе сумну маску, сів у тій убиральні з газетою в руці й вигукнув, крекчучи, не оте «бути чи не бути?», що вигукують у театрі, а «випорожнятись чи не випорожнятись?» — тільки користуючись трохи вульгарнішими словами.
Старій зробилося прикро, бо вона не змогла посміятися з буфетником із бакалаврового жарту — що тямить вона, Клеотільда Морено, темна, неосвічена жінка, в грамоті!
— Годі бенкетувати, — мовила стара й покульгала до дверей. — Але я не прощаюся з вами, бо ще зайду, щоб побачитися зі Смаглявкою.
Ступивши кілька кроків, вона спинилася проти «Купідонових крилець» послухати, про що там розводиться сліпий Селестіно.
— У кожної гітари, — пояснював той, змахуючи віялами сивих брів над невидющими очима, — у кожної гітари своя мадера (так він вимовляв слово «манера») пригравати до пісні, але якщо вона супроводжує тонаду, то її мадера — плаксиві трелі. Тонада, щоб ви знали, — це не якась там пісенька. Пісня співається, та й годі. А тонада виливається з кров’ю. Хто виконує тонаду, той сходить кров’ю серця сам, як і ті, що його слухають. Сходять кров’ю, шморгають носами. Приплющують мокрі повіки й слухають — не зовнішні звуки, а внутрішні, поринають у самих себе. Тонада заповнює єство, душу, слух. Нині вже нічого подібного не почуєш. Анічогісінько. Тепер співає горілка, її хвилі змивають усе й спорожнюють нам душу…
— То налиймо по вінця! — закричала співучим голосом, потрясаючи склянкою, старша служниця Голубка, коханка Кривого, чистильника чобіт у великому готелі. — Заповнимо порожнечу чарками! Жити хочу, тож вище чарки!
Піднісши вгору склянки, Голубку оточили п’яниці, затяті «купідонокрильці»: худі, бородаті візники катафалків, поглиначі чорного пива («щоб бути в формі») й пожирачі хлібців з «умирухою», тобто кров’яною ковбасою (підходящий харч служникам смерті).
— Та облиште ви оте слово! — закричав Томельйосо, а по-високомовному дон Честер, почувши, що пияки вимагають «умирухи».
Але його голос потонув у хорі клієнтів, які підхопили Голубчин заспів:
— Порожнечу заповнімо чарками! Жити хочу, тож вище чарки! Налиймо по вінця! Жити хочу, тож вище чарки! Умирухи!
— Та облиште оте слово! — наполягав сліпий. — Щоб ніхто тут більше не просив «умирухи», вимагайте «живухи»!
— Налиймо! Налиймо по вінця! Живухи! Живухи!
Співаючи, Голубка відступила до дверей, уперлась однією рукою в бік, а другою, унизаною брязкотливими браслетами, вимахувала, немов диригуючи хором. Доскіпливим поглядом вона окинула широку, затінену деревами вулицю, що тяглася попід цвинтарним муром, їй не давали спокою
