Нація - Марія Василівна Матіос

Як їм розкажеш, що вона їм добра хоче? Для неї що Довгопол, що Джурячка — однакові. У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе…

Дусі також є чого мати зло на цих людей. Страшну рану зробили їй гірські люди. А з іншого боку… Олексій також був із цих гір — а любив її, як свою душу. Жив із нею як із жінкою. Розписуватися мали. А його ж відмовляли. Переказували стерегтися маскальки. Через неї і в землю пішов. А їй Бог дав життя. І дитині дав життя. Дуся сховалася у виходку, та так там і врятувалася, лиш боялася, що вродить дитину у виходку тої ночі…

Казала колись їй мама в далекому Омську: воно як на життя — то на життя аби де. І в блокаду Дуся з голоду не вмерла, й під артвогнем на Курській дузі вижила, й тут ще гори топче. Довгополові, бач, може, вже й не доведеться ходити своїми ногами. А добрий він, Довгопол. Якийсь — як не від світу цього. Та й ця Уласіха, що її Соломоном у селі називають, добра жінка. А смерть також чатує на неї. їй треба помогти — хоч би що!..

5

…ЩО ТИ, ФЕЛЬДШЕРКО, згори з'їхала чи розум у тебе помутився, що про таке просиш самого Дідушенка?! Це бандерівське кодло підстрелило його уповноваженого… а ти мені цю курву кажеш узяти з собою в машину?! Нехай здихає, сука… знає плодити — хай знає здихати…

Такі хлопці гинуть… Йоб вашу мать… Такі орли… А ти впрошуєш забрати оцю діряву бабу? Нічого її п… не сталося би й тут… Заросте.

Але ця Дуся таки збожеволіла… Вона що, ленінградську блокаду забула… Чи забула, що й її Альошу пустили в розхід оці бандери? Вони ж її — як вовки з'їли би, якби не його, Дідушенкові, хлопці.

А ця Дуся також причмелена. Сама горбами до породіль ходить, без охорони, без зброї. Та хто її питати буде, куди йде? Спровадять у пропасть, як не підвісять на якійсь смереці. Баба — вона дурна баба завжди, навіть коли вчена й війну за плечима має.

Та що ти мене тримаєш за шинелю?

Ти?! І ти, Довгопол?! Мені показуєш брати в машину разом з тобою цю блядь? Чи ти, голодний, спробував її? Не знав за тобою такого. Але й вона тобі не поможе. Кров із твоїх рук не змиє… Руки в тебе також криваві, Довгопол… ми тепер усі криваві…

А, чорт із нею, з бабою… Тече дуже… Але гарна… Молода ще… Ще добре би дала… Щось не знаю її.

Та де там не знаю! Усіх тут знаю. Уласіха. У колгосп першу привели. Знали, що піде — за дітей побоїться. А добре придумали хлопці: записуйтеся, люди, або до колгоспу, або до Сибіру. Чорт з ними…

Але Уласіха дуже робити вміє.

Що це вона — перед смертю, як намальована, стала?

А що цей бандера, її чоловік, тут робить? Позавчора сам його допитував. А Довгопол попросив відпустити. Дуже якось жалісно просив — то й послухав. Іншого не послухав би — а йому я сам боржник ще з фронту. Послухав на свою голову.

А-а-а, що йому пришиєш? Бувають і тут такі, що пришити нічого. Тут є кому пришивати й без Уласія Джуряка.

Та що ти мене сіпаєш, Довгопол? Та беру її, беру… На плечі взяв би, аби ти мені живий лишився… Ми в такому пеклі були з тобою… Хіба думали, що таке буде після всього? Я тебе чую, дорогий, ну, сіпай мене… Сіпай… Лиш не закривай очей…

Боже, як усе змішалося… Чому ти просиш за неї? Хто вона тобі, друже… Ти ж, як палець, один-одніський на всьому світі… Чи просив хто за твоїх, коли їх живцем німці у вогні палили…

О-о-о, ти не бійся… Я відомщу, якщо доведеться, й за тебе, й за всіх Довгополів твоїх! Німцям не відомстив — то цьому кодлові відомщу… Згадки не лишиться… Ще трохи, ще рік-два… Лиш не закривай очей…

Що? Вона плаче? Чого вона плаче, оця закривавлена жінка? Їй так боляче? Трясе…

Чого тебе Дуся тримає за руку? Не можу дивитися на твою кров, Довгопол… На її можу — а на твою ні.

Чого вони обидві плачуть? Ти ж не помреш? Краще не вмирай — бо перестріляю всі їхні гори й не подивлюся ні на кого!!! Ти ж, Довгопол, з тридцять сьомого вийшов… невже тепер, тут, на своїй землі, по війні, гірше, ніж у тридцять сьомому?!

Що це так цокає? Це годинник чи серце… Боже, хто може любити цей цокіт?

На Німчичі може бути засідка…

Але там є хлопці…

Сьогодні жовтневі свята…

Вони для всіх червоні…

Навіщо ми вбиваємо один одного так нещадно…

Цю жінку я, може, навіть любив би… Але, може, завтра мені доведеться її вбити…

Я їх усіх ненавиджу… І вони нас ніколи не полюблять…

Чому вони кажуть зупинитися? Що? Зупинитися вбивати один одного чи зупинити машину? Я зупинив би, але не можу вже… Попереду — засідка, позаду — кров… Так багато крові…

На нас, Льоню…

І на ній, Уласісі…

Так вона ж дітей скільки народила…

Ці ріки вашої обидвох крові… це одна кров… вона заливає й мене… й хто буде знати, котра з них чиста… кров…

Брате!!!

Не вмирай!

Я ж їх усіх перестріляю!!!

Чернівці,

1992 рік

Апокаліпсис

Мойсееві Фішбейну

1

У НЕДІЛЮ, до сходу сонця, після сходу сонця й заходу, до служби Божої, під час читання Євангелія й після триразового панотцевого благословення, в Тисовій Рівні на повен голос і пошепки іншої бесіди, ніж про те, що

або зачнеться нова война,

або на край упаде яка інша кара,

а спокійна година встановиться людям

хіба що по смерті,—

не було й не могло бути.

Бо ні в Тисовій Рівні й ніде інде, куди ступала нога цих світових вояків і світових ґешефтарів із обкладеного горами й обвіяного вітрами села, що сподобило собі ім'я найтвердішого в світі дерева —