Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

Серце наливалося важкою силою. Сіркова долоня несамохіть стислася в кулак.

На могилу зійшов довгошиїй молодий козак у туго підперезаному ремінним чересом кунтуші, гостроокий і чи надто впевнений у собі, чи безпечний. Шапка стриміла на ньому, як бовдур, з — під неї виглядали великі, по — дитячому відстовбурчені вуха. Це був городовий козак, приїхав на Січ з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сірко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де літає воля і де витає відвага, нехай умиє душу в чистих степових вітрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечінь.

Наступав вечір, небо на овиді облягли тугі сірі хмари, косі промені сонця пронизали їх і погасли. Степ одмінився. Він потьмянів, спохмурнів, збляк. Тюльпанів зовсім не було видно — чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак і ковила? О цій порі панували в степу тільки вони. Вицвілі, витіпані на дощах і вітрах до сивої білості, до майже безбарвності, ковила й типчак текли, як спінена вода, навівали журбу. Оця їхня білість, жива од вітру й водночас мертва, надавала степові якоїсь саванної урочистості. Од неї віяло пустелею, самотністю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрілене смутком, скрушною думкою, летіло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волі та слави, кохання, яким його нагородять за славу; під кунтушем грали тугі м’язи, і подих у козака був глибокий та чистий, наче повів степового вітру.

Козак зорив у козацький бік, туди, де далеко на обрії в небі вихрило гайвороння.

— Вовки або рисі загризли оленя, — сказав Сироватка.

Сірко підвівся з каменя. Дужо поклав молодому козакові руку на плече, повернув його лицем у протилежний бік.

— Туди дивися. — Помовчав і сказав тихо, мовби самому собі: — Святе це місце — чати. Найсвятіше на всій Україні. Стій, хлопче! Нехай наллється відвага в твою душу!

— А в мене її доста, — безпечно відповів козак.

Розділ другий

I

Місяць горів, як начищений до блиску круглий щит. Він плив над зубцями гір, холодний, хижий, і хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що він саме такий — холодний і хижий. Султан бачив три інших місяці, вони сяяли над його головою, вловлені сріблом великих, підвішених до стелі куль, які ледь — ледь оберталися то в один, то в інший бік, і холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальні. Для всіх смертних давно настала ніч, не міг заснути тільки падишах османів.

Завтра султан накаже викинути геть усі три місяці. Або перенесе опочивальню в інше місце. Так, накаже перенести опочивальню в західне крило палацу. Бо сон відлякує не тільки місячне сяйво — від нього захищає парчева завіска, — а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки біля малої тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Він дивився на середню, найбільшу, кулю, на бліде кружало місяця на ній, і воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнів, і він сів на постелі. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленіє од одного слова, од крихітної думки, і вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собі. Козак, навіть при допитуванні синім залізом, так і не сказав, для чого перевдягнувся купцем і де підкупив сторожу. Він гарно розмовляв по — венетському, навіть заморські купці прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовірні не пам’ятають, щоб кяфір переступив поріг Столиці Щастя інакше, як із колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометові заміри чи самі замислили щось?

Султан тільки тепер зауважив, що міряє опочивальню навкіс од вікна до стіни. І так само навкіс гостро летіла його думка.

Дзиґарі, які лічать час на Вежі Вічності, незабаром одмірюватимуть його не тільки щасливим мешканцям Порти, а й усім племенам і народам світу. Правовірні й неправовірні ходитимуть за стрілками його годинника, як ходили колись за тінню від стовпця, вкопаного у Вавілоні за наказом Іскандера Дворогого.[2]

Султан гаразд розумів, що накрутила пружинку дзиґарів не його рука. Й не рука його батька. Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого візира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинішній великий візир. Звичайно, того не відає ніхто й не мусить відати. Навіть султан не знає достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сім Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбійним і свавільним яничарам, які задушили його батька Ібрагіма, навербувати нові полки воїнів паші й субпаші, вдалося нагодувати голодні татарські орди й привести їх у покорі до султанових ніг. За це любив і ненавидів Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловічок з гачкастим, схожим на скручений огірок, носом, великий візир — тонкий помислом і хитрий, як старий лис. Завжди сумирний і покірний його волі, справами крутить так, що вони ніби самі течуть річищем думки сина пророка, а насправді річищем його власної, візирової, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настільки затуманене, аби дочасу загатити друге річище. Нехай пливуть по ньому золоті алтуни, нехай панує у державі спокій, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.

Вже кілька століть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своєю міцною рукою піднести його знову вгору. Вже повернені назад Лемнос і Тенедос. Вже надламані хребти Австрії та Венеції, вже кинутий в порох Ляхистан і король Михайло надсилає йому данину — двадцять дві тисячі золотих. Так сплачували за сонце невірні Чінгісу, так мусять платити довіку. Сполошилася Європа, гарячково кує мечі Московська держава. Він, Магомет, розуміє, що треба вдарити по ній першому, доки не зібралася на силі, скинути її із просторів світу.

У Магомета все готове до вселенського походу. Всі гороскопи, всі звізди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заході й півночі, він донесе його аж до холодного моря.

Лишилося здолати одну перепону — промчати прудконогими кіньми Дике Поле й зруйнувати кубло чорних гяурів — козаків. Він не хоче зважати на застороги Кепрюлю: візир уміє збирати золото й не вміє завойовувати держави. Скільки гяурів нині вже орють турецьке поле й веслують турецькі галери! Він ще побачить кяфіра кяфірів Івана Сірка з ланцюгом на шиї.

В цю мить йому й справді захотілося побачити свого ворога. Татари називають його урус — шайтаном, повелителем