Green Card - Володимир Кошелюк
Наступні дні мелькнули одним потоком. З ранку до вечора працювали з кабаном. Топили, смажили, начиняли. Головні – бабуся й тато. Я знов-таки на побігеньках – прийми, подай, вилий, знайди. Коротка перерва на обід і знову. Поспішали, щоб усе закінчити до Різдва. Дід устрявав, керував усім і зразу.
Так докрутились до різдвяної ночі. У веранді стояла здоровецька миска. З-під чистенького рушничка виглядала рум’яна ковбаса, покрита сріблястим інеєм, рулети хвалились запашним віддихом. У хаті чималенька ялинка простягла лапаті хвоїнки, тримаючи вогники барвистої гірлянди.
Кузьма сидів між гілками, здичавіло оглядався, припадав до землі, прикидаючись лютим звіром. Побачив в іграшці волохату мармизу, злегка поворушив лапою, далі сміливіше, кумедно підвівся на задні й ухопився за блискучу кулю. Нитка не витримала, іграшка гепнулась. Кіт пирхнув й з усіх ніг шелеснув під диван. Дивно, але куля витримала. Дід почепив назад, а Кузьма зайнявся гірляндою, куштуючи дроти на зуб.
На кухні щось бурчало й пінилось, шипіло, клекотіло, тікало з каструлі. Бабуся з мамою, розчервонілі, заклопотані, поралися біля наїдків. Під стільцем лежав Топік, принюхувався до дивовижних запахів, слізним поглядом тупився в господинь, випрошуючи ласі шматочки.
– А чого ж це я сиджу? Ще корову напоїти.
– Нехай, діду, хочу надворі пройтись, заразом і напою.
– Гарно вдівайся, бо на вечір добре бере.
Понурі тіні розпластались густими плямами. Блакитні іскри тріскотіли під ногами. Ніздрі злиплись, дихання сперло – вечір проти Різдва, одним словом. Кукла була не в гуморі – цмокнула два рази, чогось психанула, вперлась носом у відро, щоб перекинути.
– Тю на тебе! Чого розказилася?
Корова форкнула, вмочила губи, довгенько булькотіла, тільки води не меншало. Я шарпнув відро – Кукла простягла голову, з губ ручаями дзюрчала вода.
– Що не так? Кажи.
Почухав за вухом, смикнув за кошлату чуприну. Кукла нахилилась, совала сіном, підкидала пусту миску. І видно ж – хоче пити, але чогось бушує. Поки відставив відро. Дай хліба візьму. Повітка хекнула, випускаючи струмінь тваринного духу. На пальцях клейкий леп і гострий дух худоби.
– Пила?
– Та нє. Щось не хоче. Візьму хліба. Вечірню порцію не получила, то й фукає.
– Геть розбалував. Позачиняй усе, бо мороз гарний.
– Добре.
Кукла від втіхи жмурила вогкі очі, хрумаючи запашними окрайцями. Тепер вода пішла, ніби в пісок.
– Довольна?
Корова лизнула шорстким язиком, наче терткою провела. Гарненько зачинивши подвійні двері, я рушив до хати. Яскраві крапочки розкинулись на чорнильному небі. Сніг убирав тьму, розсіюючи ніч. Двері лущали – Різдвяна ніч вступала в права.
У хаті розкошували тропіки. Пальці швиденько набрякли, очі сльозились. Тепло заповнювало всі пори.
– Напоїв?
Да.
Скільки випила?
Три.
– Роздягайся, бо доходишся, поки скотина й балакать почне.
– Це як?
– Ти що, не чув такого?
– Наче нє.
– Я ще як малий був, то од дідів чув. Підожди, мабуть, в Скуратовича таке є. Зараз гляну.
– Нехай, потім подивимось.
Проте дід уже порпався в книжковій шафі. На світ з’явилась добряче потерта книга. На палітурках і назви не розібрати. Але я з дитинства знав – це «Місяцелік», де описані звичаї нашого народу. Окуляри осідлали ніс, дід уважно гортав пошарпані сторінки.
– Ага, осьо, диви. Перекази про те, як тварини говорять у Різдвяну ніч. «Один чоловік…»
– Діду, нехай я сам перечитаю.
– «…вирішив перевірити, чи справді худоба в цю ніч говорить. Ще звечора сховався…»
– Діду, чуєш? Сам подивлюся.
– «…під жолобом. Дай, думає, дочекаюсь, заговорять мої воли чи ні».
Робити нічого, довелось слухати, як дядько сидів до півночі, а потім один віл сказав до іншого, що завтра хазяїн помре. Так воно і сталося.
– Бач, як воно. Щось таки є в природі.
– Мабуть, так просто не придумали б.
Я збирався вислизнути до комп’ютера, проте дід тільки розім’явся.
– Підтримаймо традицію. Неси Васильченка.
Кожне Різдво, скільки себе пам’ятаю, дід читав «Святий вечір» Васильченка. З дитинства звик до такого. Спочатку казки, потім книги про військових льотчиків, Нечуй-Левицький і ще багато різного. Навіть коли я навчився читати сам, усе одно просив діда, щоб вечірком щось почитав.
Посеред кімнати винесли стіл. Мама з бабусею розставили купу смаколиків. Дід узяв слово.
– Ну що ж, сім’я. Знов ми зібралися за цим столом. Год був важкий, багато всього пройшло. Нехай усе погане йде собі, а хароше остається. Дай Боже і на той год діждатись цього дня у такому складі, всім живим і здоровим. Хай у нас усе наладиться. Сватам нашим дорогим нехай гикнеться. Вітьці щоб гарно зароблялось і додому вернутись. Ірочці з онучатами здоров’я і всього самого доброго. Дай Боже. Берем, Сірьожа!
Перехилили по чарці. Я смакував узвар. Щось волохате човгнуло під столом. Блиснув вогкий ніс й хитрючі очі. Кузьма дер дідові коліна. Я крадькома кидав лакоминки рудому хитрюзі. Мама вдавала, що не бачить. Бабуся підсипала цукру до куті – любить солодке. Тато налягав на пельмені. Дід молотив усе підряд. Під столом плямкало, сопіло, чмакало – волохаті родичі відзначали Різдво.
Телевізор відсвічує блакитною плямою, на столі лишили страву для предків, що з’являться опівночі провідати своїх. Топік простягся під грубкою, голосно сопів, відкидавши лапи. Кузьма видерся на лежанку, задоволено мружився, бгаючи пазурами ковдру. Розслабляюча дрімота, ніби анестезія, глушила почуття і думки. От і добре. Десь далеко блимала ялинка, дід бурчав, що ради Різдва могли щось і людське показать. Мама з бабусею тихо розмовляли в спальні. Цю ніч ми всі разом. Завжди…
Колядники затоптали весь килим, вихолодили вітальню й зробили Топіка щасливим. Стільки гавкоту я давно не чув. Звірі спали як убиті, тільки під ранок прийшлося випустити від гріха подалі. Через якусь годинку, коли дід вийшов глянути до худоби, то мало з ніг не збили – так перлись у тепло. Тепер собака радісно зустрічав кожного переляканого дітлаха, а кіт лінькувато бликав – чого, мовляв, дурень будиш даремно. Мама роздавала цукерки й гроші, дід примушував колядки виспівувати, а не просто «коляд-коляд». Весело, одним словом.
– Яка б не була власть, а Різдво є. Помню, як учителі приказували, щоб не посміли колядувать. А все одно збирались, брали торби та йшли.
– І що ж тоді давали: яблука, горіхи, якогось малая[3] черствого, – бабуся приєдналась до діда.
– Та
