Я, Паштєт і Армія - Андрій Кузьменко
Спати вже не хотілося, свіжак відігнав сон надовго, і я мимоволі став свідком групового сексу по-армєйскі. Двісті ліжок почали якось дивно розгойдуватися. Майже одночасно їхні мешканці повернулися на бочок і запустили руки в середню «кишеню» своїх кальсонів. Намацавши сопілку, поступальними рухами почали приводити її в робочий стан. Ліжка були не з готелів сітки Редіссон, тому я міг чути наростаючий зрадливий скрип. Початок акції був схожий на землетрус, але такий, що трусить виключно ліжками. Амплітуда коливань зловісно зростала. Ліжка скрипіли щоразу сильніше, і ніхто вже не приховував своєї участі в утворенні цунамі. Якби в цей момент у нашій казармі був композитор Шнітке, він обов’язково видав би на-гора ще один невмирущий твір під назвою «Танець лежачих флейтистів». Шнітке там не було, але там був я. Моє лице розтягнулося в широченній либі — симфонія вражала. В момент апогею скрипом ліжок можна було настрашити всю армію Наполеона. Ковдри натхненно піднімалися та опускалися, як Алиє Паруса. Повітря пронизав запах поту, перемішаний з ароматом голландських сирних крамниць. Вся рота у дві руки шпарила на своїх тромбонах, бо на той момент сопілками ці інструменти назвати було б принизливо. Процес був довгим, адже бійцям Радянської Армії в компот наливали БРОМ. Деякі люди стояли перед дилемою — продовжувати та відірвати чи зупинитись і обломатися. Наша рота стала подібною на велику атлантичну регату, а скоріше на її модель у закритому приміщенні. Ліжка, як яхти, нагиналися чи не до самої підлоги, черпаючи воду через борт, якимось чудом залишалися на плаву, а тим більше з екіпажами, які невідомо чому не випадали в океан. Кульмінація надійшла десь за п’ятнадцять хвилин — з різних боків почали долинати звуки, подібні на стогін вмираючих після бою. За хвилинки три-чотири вмерли всі. Військова білизна завжди добре накрохмалена. Так було, є, і буде.
Зранку рота відклеювала предмети свого нехитрого гардеробу від наволочок, простирадл і ковдр, залежно від того, хто куди зробив свій фінальний переможний залп. Солдати, під крики сержантів, на півроку старших по службі та обурівших від своєї влади над лисими «духами», бігли купою тупих корів до туалету мити свої причандала. Я ненавидів цю ранкову принизливу процедуру, коли ти ковиляєш у кальсонах до очка і крутиш задом, щоб уникнути ударів пряшкою від засранців-сержантів, які стоять по обидва боки коридору й не пропускають можливості лишити тобі на дупі синяк у вигляді зірки з серпом і молотом.
Величезний рязанський пацанчик, якого звали Сєрьога, не спішив, а повільненько замикав нашу процесію. Він мав два метри росту і кілограмів сто двадцять ваги. Природа наділила його лицем без емоцій і силою підйомного крана. Я розглядав два варіанти його походження: або мама зрадила його батькові з бізоном, або просто вийшла за бізона заміж.
Сержантік Ригачьов якраз був у стані ейфорії та свиснув Сєрого по задниці своїм ременем. Вже через півсекунди після необачного вчинку Ригалов, як його любовно називали в кулуарах, зрозумів всю безвихідь своєї долі. На його обличчі швидесенько пробігли вісімнадцять з половиною років його недовгого хлопчачого життя. Він, як кіт із голлівудських мультиків, був готовий вирити собі могилку та закопатися, поставивши зверху скромний пам’ятник свого нікчемного буття.
Сєрьога зупинився, почухав дупу розчепіреною долонею, розміром з парасолю, повільно повернувся до Ригалова і простягнув руку, яка скоріше нагадувала стрілу баштового крана.
— А ну-ка, дай рємєшок, — абсолютно беземоційно, як пітон жертві, запропонував він Ригачьову віддати шкіряний, придбаний у дєда-дємбєля за десятку із сержантської зарплати, реномований атрибут.
— Да ти чьо, ваєнний, ахрєнєл, што лі, с сєржантам разгаваріваєш, смірна! — не контролюючи свого козлиного голосу, підписав собі вирок Ригалов. В роті стало тихо, як на Личаківському цвинтарі в понеділок зранку. Увага всіх була прикована до епіцентру подій, які розгорталися та мали перерости у щось дуже важливе — хтось мав заробити собі серйозне реноме, а хтось мав його позбутися. З енергією так завжди — звідкись витікає, а кудись має затікати. Ми любимо більше, коли затікає.
У Ригалова було погане передчуття. Молодець. Воно його не обмануло. Рука Сєрьоги плавно під’їхала до руки Ригалова, яка в даному порівнянні виглядала, як ручка Бейбі-Борна, і чомусь у цей момент хотілося дати йому соску, щоб він не заплакав. Величезна клешня рязанської животіни стиснула Ригалова за плече в області ключиці, наносячи йому масові тілесні ушкодження. Ригалов зіпрів, і почав смердіти, як скунс. Більше від страху, ніж від болі. Ремінь випав з руки і був підхоплений лівою стрілою гіганта, яка нічим не відрізнялася від правої. Сєрьога поплентався до свого ліжка, витягнув з-під одягу свій дермантиновий «духовський» ремінчик і знов, недбало й повільно, приплівся до Ригалова, який, ніби загіпнотизована жертва анаконди, чекав на свою участь. Одною ручилою Сєрьога загнув сержанта, творячи з його тільця дугу. Ніколи в житті той так граціозно не робив «місток». Сєрьога, розмахнувся дермантиновим ременем і десь у половину своєї дурної сили шльопнув Ригалова по сраці зіркою. Крику ми не почули, бо мордою сержантик був потужно притиснутий до підлоги. Підозрюю, що від болі він навіть присмоктався до кахлю губами, ніби резиновим вантусом. Міцно тримаючи свого «наставника» за шию, Сєрьога розмахнувся ще раз і мимоволі зачепив бляхою іншого сержантика, який стояв збоку і робив вигляд, що це йому сниться. Той скрикнув:
— Ти чьо, дурак, я ж нічьо!
Ця прекрасна фраза на мові дипломатів звучала би приблизно так: «Вважаю своїм обов’язком довести до вашого відому, що з нашого боку не було вчинено жодних дій, які ущемляють Вашу Особисту Свободу». Але Сєрий в дипломатії шарив слабо, і тому, не звертаючи уваги на фразу, яка розбилася об його голову, як хрущ об лобове вікно автомобіля, злапав того сержанта за рукав, повернув навколо осі та видав йому нищівного копняка під сраку.
Тиша в казармі швидко перероджувалася в гул. Кожен із нас хотів бути на місці Сєрьоги, або хоча би стати його близьким другом, хоч би на три найближчі місяці учєбки. Сержанти розуміли, що їх опустили, і треба було відновити свою владу — тут же, цієї ж секунди. Бо інакше вони будуть прати Сєрьогині кальсони та намотувати портянки на обидві його ноги, якими за потреби можна було замінити підпори для моста
