Японський коханець - Ісабель Альєнде
Внукові Альма віддавала свої спогади по одному, скнаро, щоб якнайдовше тримати його на гачку, оскільки боялася, що, коли Сетові набридне увиватися коло Ірини, знаменитий рукопис знову опиниться в якійсь забутій шухляді, а самого внука вона бачитиме набагато рідше. Ірина неодмінно мусила бути присутньою під час її зустрічей із Сетом, інакше той робився неуважним в очікуванні дівчини. Альма подумки сміялася, уявляючи реакцію родини, якщо Сет, спадкоємець династії Беласко, візьме шлюб із емігранткою, котра заробляла на прожиток, доглядаючи стариків та миючи собак. Їй самій така перспектива не видавалася кепською, бо Ірина була розумнішою за більшість тимчасових спортивних подружок Сета, але скидалася на необроблену коштовність, яку ще слід було відшліфувати. Стара намірилася надати їй блиску культури, водити в концерти й музеї, давати читати дорослу літературу замість безглуздих романів про фантастичні світи й надприродних істот, які Ірина обожнювала, а ще навчити її добрих манер — приміром, правильно користуватися столовим прибором. Цього Ірину не навчили ані дід із бабою в молдавському селі, ані матір-алкоголічка в Техасі, але вона була дівчиною кмітливою та вдячливою. Ушляхетнити її буде неважко, і це стало б дотепною відплатою Ірині за те, що вона принаджує Сета до Лак-хаузу.
Людина-невидимка
Після року роботи в Альми Беласко дівчина вперше запідозрила, що та має коханця, але не надавала цьому великого значення, однак через якийсь час була змушена сказати про це Сету. Попервах, поки Сет не посвятив її в порок невизначеності та інтриги, Ірина не мала наміру шпигувати за Альмою. Дівчина проникала в її внутрішній світ поступово, непомітно для кожної з них. Гадка про коханця увиразнилася, коли Ірина упорядковувала коробки, що привозили з будинку в Сі-Кліффі, й споглядала в Альминій спальні знімок якогось чоловіка в срібній рамці, який господиня регулярно протирала спеціальною стиркою. Окрім ще однієї, невеличкої родинної фотографії у вітальні, інших світлин у помешканні не було, і це привернуло увагу Ірини, бо мешканці Лак-хаузу зазвичай оточували себе знімками, щоб не почуватися самотніми. Альма зронила тільки, що це друг дитинства. Ірина ще кілька разів наважувалася запитувати про мужчину з фотографії, однак Альма змінювала тему. А проте Ірині вдалося вивідати, що ім’я чоловіка Ітімей Фукуда, він японець і автор дивної картини, що висіла у вітальні — то був смутний краєвид: сніг, сіре небо, похмурі одноповерхові будиночки, стовпи та електричні дроти й, наче єдина ознака життя, чорний птах у леті. Ірина не розуміла, чому з-поміж численних картин у будинку Беласко Альма вибрала саме цей гнітючий краєвид, щоб прикрасити свою оселю. На портреті Ітімей Фукуда був чоловіком непевного віку, з оберненою вбік головою, наче він когось про щось запитував, та із примруженими очима, бо дивився в бік сонця, але його погляд був прямим і щирим; він мав густе шорстке волосся, а на його пухлих чуттєвих губах окреслилася подоба усмішки. Ірину невідворотно притягувало це обличчя, воно мовби кликало її чи намагалося сказати щось важливе. Дівчина так довго вдивлялася в нього, коли залишалася в помешканні сама, що почала уявляти Ітімея Фукуду на повний зріст, приписувати йому якісь риси й оживляти його: він був міцний, самотній, стриманий та терплячий. Відмова Альми говорити про нього підхльостувала Іринину цікавість. В якійсь із коробок дівчина знайшла ще одне фото цього чоловіка: з Альмою на пляжі — обоє в штанах із закоченими холошами й тапочками в руках, вони стояли у воді, сміючись та підштовхуючи одне одного. Поведінка цієї пари, яка бавилася на пляжі, свідчила про любов, про сексуальну близькість. Ірина здогадалася, що вони були самі й попросили якогось незнайомця, котрий проходив повз них, зробити цей знімок. «Якщо Ітімей приблизно Альмин ровесник, йому тепер років вісімдесят», — виснувала Ірина, не маючи проте жодного сумніву, що упізнала б його, якби побачила. Один тільки Ітімей міг бути причиною мінливої поведінки Альми.
Ірина навчилася передбачати зникнення господині, бо їм передували дні відлюдкуватої меланхолійної мовчанки, на зміну якій приходила несподівана, ледве стримувана ейфорія, щойно Альма приймала рішення їхати. Вона чогось чекала, і коли це щось відбувалося, Альма робилася щасливою: кидала до сумки кілька одяганок, попереджала Кірстен, що не прийде до майстерні, й залишала Неко на Ірину. Старий кіт мав свої дивацтва й хвороби; довжелезний список рекомендацій та ліків висів на дверцятах холодильника. Це був четвертий із чотирьох однакових котів, які мали одне ім’я й супроводили Альму на різних етапах її життя. Альма від’їздила зі швидкістю нареченої, не повідомивши, ні куди їде, ні коли наміряється повернутися. Минали два-три дні, впродовж яких вона не подавала жодних ознак життя, а тоді, сяючи від щастя, — так само несподівано, як і зникала — жінка поверталася на своїй іграшковій автівці, в якої скінчився бензин. Ірина займалася її рахунками, тож бачила готельні квитанції, а ще виявила, що в ці свої подорожі Альма брала єдині дві шовкові нічні сорочки замість фланелевих піжам, у яких зазвичай спала. Дівчина запитувала себе, чому Альма зникає так, мовби йдеться про якийсь гріх, адже вона була вільною людиною й могла приймати кого побажає у своєму помешканні в Лак-хаузі.
Підозри Ірини щодо мужчини з портрета неминуче заразили Сета. Дівчина обачливо не висловлювала своїх сумнівів, але внук під час частих відвідин почав звертати увагу на неодноразові зникнення бабусі. А коли запитував її, Альма відповідала, мовляв, їздила до тренувального табору терористів або поекспериментувати з настоянкою з аяуаси[4], чи вигадувала ще якусь нісенітницю, яку повідомляла звичним у їхньому спілкуванні саркастичним тоном. Сет вирішив, що розгадати загадку йому могла б допомогти Ірина,
