Гіркий край, Констандія Сотиріу
Певно в один із таких походів ти й запримітила Андрікоса. Він тоді працював підмайстром у меблевій майстерні біля Церкви Богородиці Хрисалініотиси[10] й нарізав дошки на пилорамі, як було видно крізь непричинені двері. Коли ви проходили вулицею, всі кидали свою роботу — робітники й домогосподарки проводжали вас поглядами. Це було вже не вперше, тож не справляло на тебе особливого враження. Та й подобалося це тобі, хоча ти знала, що увага всіх прикута до високої білявки, вашої господині, що з незворушним виглядом, незважаючи ні на що, йшла попереду вас, які дріботіли слідом, скидаючись на чотири чорні тюки з лахами.
Як і решта, того дня Андрікос облишив свою роботу й дивився на парад «гвардії». Однак щось у цей момент змінилося, тіло Кас’яні непомітно виструнчилося ще дужче, а в поставі та ході, яка непомітно втратила впевненість, усе свідчило про те, що зараз когось помітила й вона.
Високий, ставний, сухорлявий. От який чоловік подобався Кас’яні! А ще він не мав за душею ні гроша, будучи єдиним годувальником у родині, і мав на шиї ще двох неодружених сестер, які цілком залежали від нього, живучи під Нікосією в селищі, до якого він планував повернутися після того, як вивчиться на майстра та виб’ється в люди.
Роман розвивався неквапом і викликав захоплення; Андрікос почав знаходити приводи по обіді пройтися повз крамниці, а Кас’яні дедалі частіше відвідувала своїх клієнток. Приховані зиркання швидко перетворилися на довгі погляди, потім — посмішки, потім — кивки. Перший крок зробила Кас’яні, яка одного вечора привіталася з ним, а наступного він, проходячи повз, простягнув їй запашну гілку гарденії. Невдовзі туди-сюди ви почали носити любовні записочки, які вам передавала Кас’яні і ви непомітно їх заносили до меблевої майстерні, а тоді — таємні надвечірні зустрічі й плітки, що ширилися кварталом. Поголос про те, що вродлива Кас’яні накинула оком на пригожого, але бідного Андрікоса почав ширитися й міцнішати. Та де таке бачено, перемовлялися сусідки, як могла Кас’яні звернути увагу на пташку такого низького польоту. А той Андрікос?! Як він наважився злетіти так високо?!
Зрештою, той гомін посилився так, що перелетів через стіни міста й дістався до вух матері Андрікоса, грубої та приземленої селючки, що лишень дізналася, на яке посміховисько перетворився в місті її син, сіла в перший автобус і помчала подивитися в очі їм обом. Спершу вона мала розмову із сином і нагадала йому про всі його обов’язки, і потім пішла до «тої». Вона з’явилася в крамниці після обіду й забажала побачити господиню.
Іноді случаюцця й помилки! Бува таке. От, приміром, не вспів вовремя виставити на сонце кокони. А буває, тебе випередили, всьо, і вже з коконів лізуть метелики. І остаєцця тіки дивитися, як твої труди йдуть псу під хвіст. Кокони пошкоджені, зіпсовані. А зсередини лізуть ті метелики, хай їм пусто буде! Навмання пруть. Тіки б злетіти. Нічого не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки б паруватися, знайти собі пару. Щоб скрізь самі тіки парочки пурхали. Але знаєш, що стаєцця після парування? Вони помирають. Знаходять одне одне, паруюцця і помирають. І скрізь валяюцця мертві парочки. Застиглі в агонії. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись на купи мертвих метеликів. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»
Останню записочку своїй господарці принесла ти. Вона стояла біля вікна й дивилася назовні, коли ти зайшла. Ти мовчки простягла їй папірець і чекала, що вона його прочитає. Ти так і не дізналася, що було в ній, так ніколи й не спитала. Побачила лише, що та прочитала її і сумно всміхнулася. Потім розірвала записку на дрібні клаптики й почала по одному брати до рота і жувати. «Який смак у паперу? — вирвалося в тебе. — На що це схоже?» «Смак як у шовку, — відповіла Кас’яні. — Деякий папір іноді можна сплутати з шовком». Ти багато чому навчилася в майстерні: дивитися, слухати, торкатися. Відчувати язиком смак.
6. Стіл[11]
Коли намірився хтось приготувати «пуркурі», тре’ спершу гарно так засмажити цибулю. Щоб розім’якла і втратила гіркоту, але не стала хрумкою. Як тіки вона починає підрум’янюватися, вкидай томат, свіжий, потертий на тертушці. Це — перший крок. Як почне томат доходити, додай туди й вермішель-павутинку, хай і вона розм’якне. Тоді вже кидай булгур і доливай воду. Порівну: скільки булгура, стільки ж і води. Потім — соли. І залишай усе тушкуватися. До булгура нада підхід знайти. Він любе, шоб у тебе був терпець! Ця страва просто так не даєцця. Пересмажиш цибулю, пересушиш томат, або википить більше, ніж треба, води, чи пересолиш, все — гаплик страві! Тут — найперша річ: самим нутром чуствувать, коли зупинитися. Знати. Знать, шо і за чим кидати в каструлю, коли. Усілякі кухарські премудрості. Одним словом, бути докою.
Ти завжди пам’ятатимеш деякі страви, які тобі колись випало готувати. Для декого життєвими віхами є свята, для декого — значні історичні події чи стихійні лиха, для тебе ними були страви, які ти готувала, в які ти вкладала свою працю, в інгредієнти яких ти занурювала свої руки й вони пускали сік. Дещо розмито ти пам’ятаєш їхніх смак, набагато чіткіше — їхній запах, і от, коли пахло якоюсь їжею, ти не казала, як інші, що «вона готує телятину», але те, що тоді, під час війни ти нагодувала всіх телятиною чи яка ніжна та смачна у тебе вийшла телятина тоді, в часи війни.
Перша страва, яку ти спалила, була тушкована картопля-яхні[12]. Її тобі загадала сестра, яка не встигала повернутися вчасно з роботи. Картопля, цибуля, помідори як багато всього в цьому рецепті. Потроху ти почала його опановувати: коли в тебе пригоріла цибуля, коли вивернула на підлогу натерті помідори, коли забула зняти пательню
