Портрет митця замолоду - Джеймс Джойс

— Скільки років твоїй матері?

— Ще не стара, — промовив Стівен. — Вона хоче, щоб я причастився на Великдень.

— А ти?

— Я не хочу, — відказав Стівен.

— Чому? — допитувавсь Кренлі.

— Я не хочу служити, — мовив Стівен.

— Я вже таке чував раніше, — спокійно сказав Кренлі.

— А зараз ти чуєш це пізніше, — спалахнув Стівен. Кренлі стис Стівенову руку:

— Тихо, тихо, дорогенький. Диви-но, який вразливий, чортів син! — сказав він з нервовим сміхом і, заглянувши Стівенові в обличчя зворушеними і приязними очима, додав:

— Ти знаєш, який ти вразливий?

— Смію сказати, що так, — і собі засміявся Стівен. Душі їхні, щойно такі чужі, раптом зблизилися між собою.

— Ти віриш у святе причастя? — спитав Кренлі.

— Ні, — мовив Стівен.

— Отже, не віриш?

— Ні. Ні вірю, ані не вірю, — відповів Стівен.

— Багато хто має сумніви, навіть духовні особи, — сказав Кремлі. — Але вони або долають, або відкидають їх. Хіба твої сумніви такі вже непереборні?

— Я не хочу їх бороти, — відповів Стівен.

Кренлі, на мить знітившись, знову поліз до кишені по фігу і вже підносив її до рота, коли Стівен сказав:

— Перестань, прошу тебе. Не можна ж говорити про такі речі з повним ротом жуйки.

Кренлі оглянув плід при світлі ліхтаря, під яким вони пристали. Потім приклав його по черзі до кожної ніздрі, надкусив, виплюнув і пожбурив його у канаву, кажучи навздогін:

— Геть від мене, проклятий, ув огонь вічний! Тоді знов узяв Стівена під руку й повів далі.

— Ти не боїшся, що почуєш ці слова в судний день?

— А що ти мені запропонуєш натомість? — спитав Стівен. — Вічне блаженство в товаристві нашого декана?

— Він, не забувай, сподобиться раю.

— Атож, — мовив Стівен трохи ущипливо, — він розумний, тямущий, безпристрасний і передусім проникливий.

— Цікава річ, розумієш, — спокійно вів далі Кренлі, — наскільки сам ти насяк релігією, в котру — на словах — ти не віриш. А в школі ти вірив? Можу закластися — вірив.

— Вірив, — відповів Стівен.

— І був тоді щасливіший? — лагідно спитав Кренлі. — Щасливіший, наприклад, ніж нині?

— Я часто бував щасливий, — відказав Стівен, — і часто нещасливий. Тоді я був кимось іншим.

— Як це — кимось іншим? Що ти хочеш цим сказати?

— Я не був собою — як я є нині, — сказав Стівен, — як і повинен був стати.

— Не був, як ти є нині і як повинен був стати, — повторив Кренлі. — Дозволь мені спитати одну річ. Ти любиш свою матір?

Стівен повільно похитав головою.

— Я не знаю, що означають ці слова, — відповів він просто.

— Хіба ти ніколи нікого не любив? — спитав Кренлі.

— Жінок тобто?

— Я не про це, — тон у нього похолоднішав. — Я питаю, чи було коли в тебе почуття любові — байдуже, до кого чи до чого?

Стівен ішов поруч друга мовчки, похмуро потупивши очі.

— Я намагався полюбити Бога, — сказав він нарешті. — Здається, нічого в мене не вийшло. Це дуже важко. Я щохвилі намагався з'єднати свою волю з волею Бога. Іноді це мені вдавалось. І я міг би, можливо, й тепер...

Кренлі урвав його на півслові:

— А твоя мати була щаслива у житті?

— Звідки мені знати, — відповів Стівен.

— Скількох дітей вона народила?

— Дев'ятеро чи десятеро, — відказав Стівен. — Деякі померли.

— А батько... — Кренлі на мить замовк. — Я не хочу втручатись у ваші родинні справи, — сказав він, — але чи був твій батько заможний чоловік? Коли ти був малий?

— Так, — сказав Стівен.

— Ким він був? — помовчавши, запитав Кренлі. Стівен, не затинаючись, почав перераховувати всі батькові означення:

— Студентом медицини, веслярем, тенором, актором-аматором, галасливим політиканом, дрібним землевласником, дрібним акціонером, пияком, «своїм хлопцем», байкарем, чиїмсь секретарем, кимось там на горілчаному заводі, податковим інспектором, банкрутом, а зараз він — вихваляч свого минулого.

Кренлі засміявсь, міцніше затиснувши Стівенову руку, й сказав:

— Про горілчаний завод — це ти люкс сказав!

— Щось іще тебе цікавить? — спитав Стівен.

— А нині вам добре живеться?

— Хіба по мені не видно? — відрубав Стівен.

— Значить, — задумливо мовив Кренлі, — ти народився в достатку і розкоші.

Останню фразу він вимовив чітко і голосно — він часто так виголошував ходові вирази, ніби підказував слухачеві, що говорить не від серця.

— Твоя мати, певно, немало вистраждала, — озвався він знову. — Ти не хотів би її вберегти від нових страждань, навіть якщо... Хотів би?

— Якби я тільки міг, — одказав Стівен, — мені це було б неважко.

— А ти спробуй, — порадив Кренлі, — зроби так, як вона хоче. Для тебе це дрібниця. Ти ж не віриш. Формальність, та й годі. А для неї — велика полегша.

Він замовк, а Стівен не відповідав. Потім, немов оголошуючи хід власних думок, Кренлі почав говорити:

— В такій смердючій купі гною, як наш світ, усе може бути непевним — тільки не материна любов. Мати приводить тебе на світ, виносивши в тілі. Що ми знаєм про її почування? Але що б вона не почувала, почування її принаймні справжні. Напевно справжні. А що таке наші ідеї, чи амбіції? Гра! Ідеї! У того паршивого мекливого цапа Темпла є свої ідеї. І в Мак-Кена теж. Кожен осел на дорозі гадає, що в нього є ідеї.

Стівен, відчитуючи, що ховалося за цими словами, ніби знічев'я мовив:

— Паскаль, якщо не помиляюсь, не давав матері цілувати себе — так боявся жіночого доторку.

— Паскаль був свиня, — сказав Кренлі.

— Алоїзій Ґонзаґа, здається, теж мав таке наставления, — додав Стівен.

— Тож і він був свиня, — сказав Кренлі.

— Церква зове його святим, — заперечив Стівен.

— А мені начхати, хто як його зове, — відрізав Кренлі. — Для мене він — свиня.

Стівен, зважуючи подумки кожне слово, вів далі:

— Ісус теж, здається, на людях ставився до своєї матері не досить ласкаво, але Суарес, єзуїтський теолог та іспанський ґранд, виправдує його.

—