Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Тьху ти! – бурмотів він. – Бісові я хвоста крутив, а він тепер макітру мені відкрутить. Хай грім поб’є цього отамана з дівочим лицем і татарською рукою! Ось і приїхав я на весілля, чистісіньке собаче весілля, істинний Бог! Щоб вони крізь землю пішли, всі Курцевичі зі всіма панночками! Яке мені діло до них?… Вони ж бо мені вже ні до чого. Одному збулося, іншому не вдалося! І за що? Хіба я женихатися хочу? Нехай біс жениться, мені-то що, мені-то навіщо вклепуватись у це діло? З Богуном піду – Вишневецький шкуру з мене спустить, піду від Богуна – холопи мене приб’ють, та й сам він не погребує. Найгірша справа з хамами знатися. Так мені й треба! Ліпше вже конем бути, що підо мною, аніж Заглобою. У блазні козацькі я втрапив, при шибайголові годувався, і тому справедливо мене на обидва боки випорють.
Розмірковуючи так, пан Заглоба вельми спітнів і зовсім удався в тугу. Спека стояла страшенна, кінь, який давно не ходив під сідлом, біг важко, до того ж вершник був людиною огрядною. Боже праведний, усе б він зараз оддав, аби сидіти в холодку на постоялому дворі з кухлем холодного пива, щоб не мотатись у спеку, скачучи випаленим степом! Хоча Богун і квапився, та привал зробили, тому що спека була неймовірна. Коням дали трохи попастись, а Богун тим часом радився з осавулами, віддаючи, як видно, накази та пояснюючи, що кому належало робити, бо досі вони уявлення не мали, куди їдуть. До вух Заглоби долетіли останні слова:
– Ждати пострілу.
– Добре, батьку!
Богун повернувся до нього:
– А ти поїдеш зі мною.
– Я? – сказав Заглоба, не приховуючи досади. – Я ж тебе так люблю, що одну половинку душі заради тебе вже випотів, чого ж не випотіти й другу? Ми ж усе одно мов кунтуш із підкладкою, тож чорти нас, напевно, й приберуть разом, що мені цілком байдуже, бо навіть у пеклі, по-моєму, жаркіше бути не може.
– Їдьмо.
– До дідька в зуби.
Рушили вперед, а за ними слідом і козаки. Але ті йшли повільніше, тож незабаром значно відстали, а згодом і зовсім зникли з очей.
Богун із Заглобою, обидва в роздумах, мовчки їхали поряд. Заглоба смикав вуса, й видно було, що він посилено працює головою, розмірковуючи, напевно, як би із усього цього викрутитися. Часом він упівголоса щось бурчав під ніс або поглядав на Богуна, на лиці якого поперемінно відбивалися то непогамовний гнів, то печаль.
«Просто диво, – роздумував Заглоба, – що такий красень дівку навіть не зміг заморочити. Щоправда, він козак, але ж і лицар знаменитий, і підполковник, якому рано чи пізно, якщо тільки він до заколотників не пристане, дворянство нададуть, що знову ж таки лише від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський – достойний кавалер і гарний на вроду, та з цим пригоженьким отаманом красою йому не зрівнятись. Ой, візьмуть же вони за чуби один одного, коли зустрінуться, позаяк і той, і цей забіяки, яких мало!»
– Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? – зненацька запитав Заглоба.
– Ні! – коротко відповів отаман.
– Гостра в тебе з ним розмова буде. Я одного разу бачив, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це стосовно пиття. І биття теж.
Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні прикрощі, вторячи котрим пан Заглоба час від часу бурмотів: «Так-так, нічого не поробиш!» Минуло декілька годин. Сонце покотилося кудись до Чигирина, на захід, зі сходу потягло холодним вітерцем. Пан Заглоба зняв рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій лисині й повторив іще раз:
– Так-так, нічого не поробиш!
Богун ніби прокинувся.
– Що ти сказав? – запитав він.
– Я кажу, що стемніє скоро. Довго нам іще?
– Недовго.
Через годину і дійсно стемніло. Під той час, одначе, вони вже в’їхали у лісистий яр, і, нарешті, в далекому просвіті блиснув вогник.
– Розлоги! – зненацька сказав Богун.
– Так! Бррр! Морозить мене якось у цім яру.
Богун зупинив коня.
– Підожди! – сказав він.
Заглоба глянув на його лице. Очі отамана, що мали властивість світитися в темряві, горіли тепер, як смолоскипи.
Обидва тривалий час нерухомо стояли на узліссі. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.
Це люди Богуна неспішно виїздили з лісу.
Осавул під’їхав за розпорядженнями. Богун щось прошепотів йому на вухо, після чого козаки знову зупинилися.
– Їдьмо! – сказав Богун Заглобі.
За хвилину темні обриси садибних споруд, сараї та колодязні журавлі зробилися доступними їхньому зору. У фільварку було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць висів над будівлями. Із саду долітав запах квітучих вишень і яблунь, скрізь було так спокійно, ніч була така чудова, що не вистачало хіба що, аби чий-небудь торбан зазвучав під віконцем прекрасної князівни.
У деяких вікнах іще світилося.
Обидва вершники під’їхали до воріт.
– Хто там? – окликнув їх нічний сторож.
– Не впізнаєш, Максиме?
– Либонь, ваша милість! Слава Богу!
– На віки віків. Одчиняй. А що у вас чути?
– Все добре. Давно, ваша милість, у Розлогах не були.
Заскавчали петлі воріт, міст опустився над ровом, і обидва вершники виїхали на майдан.
– А слухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай моста, я зараз же й поїду.
– Значить, ваша милість туди й назад?
– Еге. Коней до конов’язі припни.
Розділ XVIII
Курцевичі не спали. Вони вечеряли в тих же обвішаних зброєю сінях, що простяглися по всій ширині будинку від майдану й
