Японський коханець - Ісабель Альєнде
Спочатку незрозуміла хвороба Натаніеля не перешкоджала його зв’язку з Ленні; симптоми — різні й спорадичні — з’являлися та зникали без видимих причин і мовби не були пов’язані між собою. Згодом, коли Натаніель змарнів і перетворився на привид, був змушений примиритися зі своїми обмеженими можливостями й потребував допомоги, розваги закінчилися. Він перестав радіти життю, відчував, що все навколо зробилося бляклим та хистким, і, немов старик, поринув у ностальгію за минулим, шкодуючи про деякі свої вчинки й про чимало такого, чого вчинити не встиг. Розумів, що життя швидко скорочується й боявся цього. Ленні не давав йому впасти в депресію, підбадьорював силуваними жартами й своєю любов’ю, що в цей час випробувань тільки зміцніла. Вони зустрічалися в невеличкому помешканні, щоб утішити один одного. Натаніелеві бракувало сил та бажання для любощів, а Ленні й не наполягав, задовольняючись тими хвилинами близькості, коли міг заспокоїти партнера, якщо того лихоманило, погодувати з ложечки йогуртом, слухати, лежачи поруч, музику, натерти бальзамом струпи, підтримувати в туалеті. Потім Натаніель не міг уже виходити з дому, й Альма взяла на себе роль медсестри з тією ж невтомною ніжністю, що й Ленні, але вона була лише подругою та дружиною, тоді як Ленні — великою любов’ю. Так це зрозуміла Альма в ту їхню ніч сповідей.
Удосвіта, коли Натаніель нарешті заснув, Альма відшукала в довіднику номер Ленні, зателефонувала йому й попросила, щоб той прийшов їй допомогти. Сказала, що разом вони б змогли краще впоратися з цією болісною агонією. Ленні приїхав менше, ніж за сорок хвилин. Альма, все ще в піжамі й халаті, відчинила двері. Він побачив перед собою виснажену через безсоння, втому й страждання жінку, вона — вродливого чоловіка з вологим після недавнього душу волоссям і найсинішими в світі, а зараз почервонілими очима.
— Я Ленні Біль, місіс, — схвильовано проказав він.
— Звіть мене просто Альмою, будь ласка. Почувайтеся, як вдома, Ленні, — відповіла вона.
Він хотів був простягнути жінці руку, але відсмикнув її, й вони ніяково обнялися.
Ленні почав щодня після роботи в клініці приїздити до будинку в Сі-Кліффі. Ларрі, Доріс, прислужникам, друзям і знайомим, які навідувалися до них, пояснили, що Ленні медбрат. Ніхто ні про що не розпитував. Альма викликала тесляра, який підігнав двері спальні, й залишала їх самих. Вона відчувала неймовірну полегкість, коли при появі Ленні в чоловіка світилися очі. В призахідну пору втрьох пили чай зі здобними булочками, а іноді, коли Натаніель жвавішав, грали в карти. На той час йому вже поставили діагноз, найстрашніший з усіх можливих: СНІД. Минули тільки два роки, відколи пошесть дістала цю назву, але всі знали, що то смертний вирок: одні помирали раніше, інші пізніше — все було тільки питанням часу. Альма не стала доскіпуватися, чому хвороба спостигла Натаніеля, а не Ленні, але якби навіть спробувала це зробити, ніхто б не зміг дати однозначної відповіді. Недуга поширювалася так швидко, що вже говорили про світову епідемію й кару Божу за гріх гомосексуалізму. Слово СНІД вимовляли пошепки, допустити його в родині чи громаді було неможливо, бо це означало визнати непрощенну розпусту. Офіційною версією, в тому числі для рідних, був рак. Оскільки традиційна медицина не могла нічого запропонувати, Ленні подався до Мексики на пошуки таємничих наркотиків, які нітрохи не зарадили, а тим часом Альма вдавалася до всіх доступних засобів альтернативної медицини від голкотерапії, трав і мазей з Китайського кварталу до грязьових ванн у термічних лазнях Калістоги[35]. І тоді жінка оцінила відчайдушні намагання Ліліан вилікувати Ісака й пошкодувала, що викинула на смітник фігурку барона Суботи.
Через дев’ять місяців тіло Натаніеля зсохлося, мов кістяк, повітря ледве проникало в засмічені легені, його мучили нестерпна спрага й виразки на шкірі, він спав з голосу, а в голові плуталися жахливі маячні картини. Одної сонливої неділі, коли вдома нікого більше не було, Альма й Ленні, взявшись за руки в напівтемряві зачиненої кімнати, просили Натаніеля, аби той припинив боротьбу і спокійно відійшов. Вони не могли спостерігати далі його муки. В якусь благословенну мить просвітлення Натаніель розплющив затуманені болем очі й заворушив губами, по яких можна було прочитати одне-єдине безмовне слово: дякую. Альма й Ленні витлумачили його як наказ, і це справді було так. Стоячи навколішках по інший бік ліжка, Альма тихо говорила чоловікові, як вони обоє люблять його, як багато він дав їм та безлічі інших людей, і що пам’ять про нього буде вічною й ніщо не зможе їх розлучити...
П’ючи в Лак-хаузі манговий чай і ділячись споминами, Альма й Ленні запитували себе, чому за тридцять років вони не зробили жодної спроби поновити зв’язок. Після того, як заплющив очі Натаніелю, допоміг Альмі опорядити тіло, щоб явити Ларрі та Доріс, і знищив сліди того, що насправді сталося, Ленні попрощався з Альмою й пішов. Вони провели багато місяців наодинці зі стражданнями й непевними надіями, ніколи не бачачи одне одного при денному світлі, а лише в спальні, що пахла ментолом і смертю задовго до того, як та прийшла по Натаніеля. Разом не спали ночами, п’ючи розбавлений віскі й курячи марихуану, щоб полегшити тугу, і встигли переповісти одне одному свої життя, розкрити прагнення й секрети, так що кожен знав увесь підспідок іншого. Ця тривала агонія не залишала місця для жодних претензій, обоє були щирими, оголеними, немов наодинці з самими собою, та попри це, а можливо, саме через це вони полюбили одне одного чистою безнадійною любов’ю, що вимагала розлуки, бо не витримала б неуникних банальностей повсякдення.
— У нас була дивна дружба, — мовила Альма.
— Натаніель почувався таким вдячним, що ми обоє були
