Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

трохи вистигнути і знову сунув у вогонь, потім висмикнув із вогню, знову засунув, знову висмикнув і робив це дуже швидко, щоб полум’я не встигло її спалити, а тільки обпалило поверхню деревини, зробивши молоду гілку темною, твердою і міцною, як стовбур старого дерева. Коли пастух закінчив свою роботу, то сказав: Ось тобі твоя пастуша патериця, міцна й довга, твоя третя рука. Хоч долоні в Ісуса не були такими вже делікатними, проте він не зміг утримати палицю, й вона впала на землю, бо обпекла йому шкіру. Але ж пастух не випустив її з рук, як це йому вдалося? — подумав Ісус, проте відповіді на своє запитання не знайшов. Коли нарешті місяць викотився на небо, вони пішли в печеру, щоб поспати. Кілька овець і кіз увійшли за ними й полягали біля них. Удосвіта пастух розбудив Ісуса і сказав йому: Підводься, хлопче, кінчай спати, моя скотинка хоче їсти, відтепер ти проводжатимеш її на пашу, й ще ніколи у своєму житті ти не робив такої важливої роботи. Повільно, пристосовуючи свою ходу до коротеньких і дріботливих кроків отари, пастух попереду, підпасок позаду, усі посунули, люди й тварини, у свіжому й прозорому сяйві світанку, який, схоже, не поспішав поступитися своїм місцем сонцю, ніби ревнував до сліпучого світла, в якому світ ніби щодня народжувався знову. Набагато пізніше стара жінка, з великими зусиллями переставляючи хворі ноги й допомагаючи собі костуром, тобто дибаючи ніби на трьох ногах, приплентала від невидимих звідси будинків Віфлеєма й увійшла до печери. Вона не дуже здивувалася, не заставши там Ісуса, бо якби вони знову зустрілися, говорити їм уже не було б про що. У сутінках печери мерехтів вогник каганця, в який пастух долив олії.

Через чотири роки Ісус зустрінеться з Богом. Роблячи це несподіване й, з огляду на ті правила побудови оповіді, про які ми вже говорили, передчасне повідомлення, ми ставимо перед собою лише одну мету: зацікавити читача цієї євангелії деякими повсякденними епізодами з пастушого життя, хоч вони — ми знову скажемо про це наперед, щоб інформувати та виправдати тих, кому захочеться перегорнути ці сторінки, не читаючи їх, — не мають якогось істотного значення для головного змісту нашої історії. Проте чотири роки — то все ж таки чотири роки, а надто у віці, коли з чоловіком відбуваються великі переміни, і тілесні, й духовні, коли його тіло росте дуже швидко, стає дедалі вищим і ширшим у плечах, коли на його вже й так темній шкірі виростає щетина й стає зовсім чорною, коли голос у нього починає гриміти, мов камінь, що скочується по схилу гори, коли його починають тривожити фантазії і марення, завжди змісту недозволенного, а надто, коли йому не можна ані заснути, ані задрімати, наприклад, стояти десь на чатах на військовій службі або, щоб далеко не виходити за межі нашої історії, пильно стежити за козами та вівцями, які доручив оберігати і стерегти нашому герою хазяїн. А хто він — важко зрозуміти. У ті часи та в тій місцевості пасти отари доручалося рабам або найманим працівникам дуже низького походження, які були зобов’язані під страхом суворого покарання постійно звітувати про кількість надоєного молока, виготовленого сиру та настриженої вовни, не кажучи вже про поголів’я, яке завжди мало зростати на заздрість сусідам — нехай вони бачать, що Господь вельми прихильно ставиться і щедро наділяє багатством побожного господаря, котрий, згідно з правилами світу, в якому він живе, більше мав би турбуватися про догоджання Господу, аніж про продуктивну снагу самців, що покривають його кіз та овець. Проте дивувало, що Пастир — як велів він себе називати Ісусові — нібито й не мав над собою ніякого хазяїна, бо за ці чотири роки ніхто не приїздив до пустелі, щоб забрати вовну, молоко або сир, та й сам пастух жодного разу не покинув отару й нікуди не ходив давати звіт про свою роботу. Не було б причин дивуватися, якби пастух сам володів, у відомому та звичному значенні цього слова, козами та вівцями, що їх він випасав, але в це важко було повірити, бо який же хазяїн викидатиме таку величезну кількість вовни, бо своїх овець він, схоже, стриг лише для того, щоб вони не страждали від спеки, а молоком користувався, якщо можна сказати, що він ним користувався, лише для виготовлення сиру для їхнього повсякденного харчування, а рештки обмінював на смокви, фініки й хліб, і нарешті, що було для Ісуса найбільшою із загадок, він ніколи не продавав жодного ягняти чи козеняти зі своєї отари, навіть перед Пасхою, коли ціни на них стають дуже високими. Тож не дивно, що поголів’я його отари зростало безперервно, так ніби барани й цапи з великим ентузіазмом істот, які знають, що певний термін життя їм забезпечений, виконують знаменитий наказ Господа, «плодіться та розмножуйтесь», який дав його, певно, не дуже покладаючись лише на природний інстинкт. У цій незвичайній отарі тварини помирали лише від старості, а тим козам або вівцям, які від хвороб або через похилий вік не могли ходити разом з усіма, Пастир холоднокровно допомагав померти. Коли таке вперше сталося на очах у Ісуса, який почав працювати на Пастиря, хлопець обурився й запротестував проти такої бездушної жорстокості, але пастух відповів йому дуже просто: Або я їх заріжу, як робив завжди, або залишу самих помирати в цій пустелі, або затримаю отару й чекатиму, коли вони помруть, знаючи, що якби вони протягли кілька днів, то для тих, котрі залишаються живими, паша тут закінчилася б, тож як би ти повівся на моєму місці, коли б, як я, був хазяїном життя і смерті для овець та кіз своєї отари. Ісус не знав, що йому відповісти, і щоб змінити тему розмови, запитав: Якщо ти не продаєш вовну, якщо ми маємо більше молока та сиру, аніж нам треба на прожиток, якщо ти не торгуєш ягнятами й козенятами, то навіщо тобі потрібна отара й навіщо ти дозволяєш своїм вівцям та козам так розмножуватися, що одного дня твоя отара може покрити всі ці гори, а потім і всю землю, і Пастир йому відповів: Якщо отара тут, то хтось повинен доглядати її, захищати від людської жадібності, ось це я й роблю. А де це тут? Тут і повсюди. Якщо не помиляюся, ти хочеш сказати, що отара завжди існувала, завжди була. Приблизно так. То це ти купив першу вівцю та першу козу? Ні. А хто ж