Черлені щити - Володимир Кирилович Малик
Він мучився цією душевною роздвоєністю і не міг пристати до якогось одного берега.
— Зібратися ми можемо за день і вирушимо завтра, — сказав твердо, переконуючи передусім самого себе, що йти треба і що вони встигнуть. — Святослав дійде до Лубна за чотири дні, ми — за шість… Важко буде, але встигнемо! Підемо прямо поперек поля до Сули та понад нею…
— Це справді важко, бояри, — підтримав його тисяцький Рагуїл. — Та коли дуже захотіти, коли треба, то встигнемо з’єднатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князів Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Ігоровича Путивльського гінців не слатимемо, а підемо з одною нашою дружиною, тоді встигнемо!
— От бачите! — вигукнув Ігор. — Та й як же нам не піти, коли перед нашими ворітьми стоїть ворог лютий? Коли він може повернути і на нас? І братія жде нашої допомоги!
Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.
І князь додав твердо:
— Ідіть збирайтеся! Вирушаємо завтра вранці! Наступний ранок видався, як і попередні, сирий, похмурий і разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою ожеледицею. По широкій заплаві Десни котилися сиві зимові тумани, затуляли собою і ріку, і далекі бори за нею, і весь білий світ.
Князівські стяги стояли рівними рядами на широкому майдані перед Успенським собором. Коні нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий сніг. Тужили матері і жони, шмигали поміж вояками дітваки, обозні їздові востаннє оглядали і краще вкладали поклажу на санях. І безперервно лунали дзвони всіх соборів і церков — наповнювали серця і гриднів, і проводжаючих гострим смутком і щемом.
Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Ігор попрощався з Ярославною і дітьми дома, в замку, і тепер шкодував, що не дозволив їм супроводити його сюди, до собору, звідки не один раз відправлялися новгородсіверці у щасливі й нещасливі воєнні походи.
— Пора! — сказав він тисяцькому.
Той подав знак — і зразу ж загриміли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Вої востаннє глянули на рідних, що раптом заголосили на всю околицю, і торкнули острогами коней.
Похід розпочався.
Всі їхали мовчки. Ні пісень, як це звичайно бувало, ні жартів. Ігор теж мовчав. На серці важко, неспокійно. Він поклав ліву руку з поводом на луку сідла, праву засунув за пазуху і так, поринувши в нелегкі думи, їхав аж до свого княжого села — Ігоревого сільця, як називали його в народі. Тут він хотів хоч здалеку глянути на милі його серцю краєвиди, на будівлі — повітки, стайні, клуні, кошари, загони, пивниці й медуші, на високий журавель над колодязем, на свій загородній дім поблизу, в Путивську, але нічого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка і тут же замерзала.
— Який серен[54]! — промовив хтось збоку.
Ігор зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб зберегти стрій і порядок у війську. Під копитами лунко затріщала крига — хтось збився з дороги і потрапив у прогній.
Князь розпорядився попереду стягів і обозів нести запалені смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третій-четвертий ряд смолоскипів не бачив.
З великим трудом, поволі, військо перейшло Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що далі, на березі, мряка розсіється, порідшає. Та скільки не йшли, вона не розсіювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тільки молоді вої, а й літні, досвідчені гридні, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати і куди.
Ігор зупинив військо, зібрав бояр. Всі були стурбовані.
— Що будемо робити? Серен покрив усю землю — йти далі ніяк… Коні поріжуть ноги…
— Княже, ми не тільки не дійдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така: повертати додому!
— Повертати додому! Додому! — підхопили бояри.
— А ти як думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.
— Йти справді ніяк, — розвів руками тисяцький. — І ніхто не знає, коли і де скінчиться цей небачений серен, княже.
— Тобто повертати додому?
— Так.
— Тоді повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.
4
Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.
Ігоря в Лубні не було.
— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!
Славута заперечив:
— Далеко, дорога важка — от і не встиг. Мабуть, заночував у Кснятині.
Та й наступного дня Ігор не з'явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:
— Ждати не будемо! Завтра на світанку — в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!
В п'ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець — сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі, не пропустити через Сулу!
Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в навороп[55]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.
Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на всі боки: чи не видно половців?
Кузьмище підсміювався:
— Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе вітряк! І як тебе жона відпустила?
Івашко раптом перебив Кузьмища:
— Половці!
Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.
— Де?
— Ген у долині! Ціла валка! — Івашко не зміг стримати усміху.
