Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
прокоментувала Луїза. — Вино не для дітей. Чим ти тільки думав?

— Іди лягай, — сказала мама. — Зараз дам тобі трохи питної соди.

Я розлігся на дивані. Підійшла Жульєтт. Я подумав, що вона хотіла мене підбадьорити. Вона прошепотіла мені на вушко із сяйливою посмішкою:

— Ти скоро помреш від отруєння.

Вони пішли. Дивлячись на них і не скажеш, що вони йшли святкувати народження — радше смерть. Я відлічив десять хвилин. У моєму розпорядженні були добрих півтори години.

Я вдягнувся. Обережно відчинив двері. У домі панувала тиша. Я спустився в темряві сходами, щоб не привертати уваги консьєржів. На вулиці стояв страшнючий мороз. Вітер повсюди тягав снігові вихори, а поодинокі перехожі кудись квапилися із задертими комірцями.

Де тільки я його не шукав. Обійшов усі спорожнілі вулиці. Піднявся вулицею Гей-Люссака аж до Люксембурзького саду. Ресторани й кафе були зачиненими. Вулиця Суффло була безлюдною, а майданом Пантеон танцювали крижані вихори. Я застав його в тому овернському бістро на Фоси-Сен-Жак — єдиний відчинений заклад цієї різдвяної ночі. Це було бістро невірних, що грали в таро, сміялися й напивалися. Він уважно споглядав партію. Я сів поруч. Він помітив мене, злегка здивувався й поклав руку мені на плече.

— Хочеш пива?

— Ні, дякую.

— Випий коли.

Він звернувся до власника:

— Жано, дві коли, будь ласка.

— Краще лимонадного пива.

Інші запропонували йому приєднатися до таро. Він відхилив запрошення.

— Спасибі, друзяки. Я краще дивитимусь.

Він допив, нахилився та спитав:

— Вони пішли?

Я ствердно кивнув головою. Він підвівся й розплатився.

— Ідемо, на вихід.

Ми опинились на морозі. Він закутав мене у своє пальто.

— Скажи, тату, може зараз той самий момент, щоб піти на месу й поставити свічку за Франка.

— Знаєш, Мішелю, якщо Бог дійсно такий могутній і все бачить, то немає потреби абсолютно ні про що просити, але якщо хочеш, ми підемо.

Тривалий час по тому я докоряв собі за відмову тоді піти до церкви. Як знаєш прийдешні події, одна маленька свічка здається такою дрібницею. Якщо на світі сила-силенна людей, які запалюють свічки й лампади, хочеться вірити, що це щось та й дає; часом серед незліченних мерехтливих вогників впадає в око один, а як ні, виходить, ми запалюємо це світло, аби принести спокій у ночі смертних на землі. Однак, якщо уявити мільярди і мільярди вогнів, запалених ще за первісних людських днів, молитов і поклонів, можна припустити, якщо Бог існує, то він від нас більше нічого не очікує.

Січень — грудень 1962 року

1

Існують надсильні завдання. Скажімо, сміливо дивитися в очі реальності, казати правду чи визнавати свої помилки. Ми ходимо околяса, уникаємо розмови, переводимо тему та керуємося єзуїтською наукою: змовчати — то не збрехати. Коли Сесіль повернулась з канікул, я нічого їй не сказав.

— Як усе минуло?

— Як звичайні сімейні свята.

Ми побажали одне одному щасливого Нового року.

— Ти маєш заповітну мрію, Мішелю? — поцікавилася вона, нарізаючи гугельхупф[114] зі Страсбурга.

— Не беручи до уваги «24 години Ле-Мана», сфотографувати тебе.

— Ти ж наробив купу фото, і вони не такі вже й страшні.

— Я міг би відзняти тебе у ванні.

— Жартуєш?

— Це буде художня фотографія.

— Нічого оригінальнішого на думку не спало?

— Уже й пожартувати не можна. А ти, про що мрієш ти?

— Я ні про що не мрію. Мрія — це сумно та нездійсненно. Не хочу мріяти.

— Ти б могла подумати про П’єра, побажати завершення війни і його повернення.

— Я думаю про П’єра, війна незабаром скінчиться, і він повернеться.

— А диплом?

— Я допишу його вчасно й захищу. Ти не відповів.

Я не наважився розповісти їй про візит жандармів. Вона взялась би перебирати гіпотези, притягувати за вуха пояснення. У неї було б те саме бажання. Я її знаю. Начепить свою найбайдужішу маску, скаже, що їй начхати й узагалі то більше не її проблеми.

— Чого я реально хочу, так це ще шматочок пирога.

Вона запрошувала мене на гарячий шоколад, але забула його купити. Тому зробила каву з молоком. Ми доїли пиріг.

— Мій дядько тримає ресторан. Уже мовчу, скільки я з’їла за ці два тижні. Скажи, я погладшала?

— Якщо ми бавимось у недомовки, я теж надалі мовчатиму. Можемо продовжити бігати.

Навіщо мені розповідати про Франка? Вона понад рік уникала цієї теми. А втім, що я міг сказати? Я нічого не знав. Моріс мав зв’язки. Але вони нам не допомогли. Тільки-но він вимовляв слова «дезертир» та «слідчий суддя», між ними виростала невидима непорушна стіна. Його «контакти» обіцяли зателефонувати. Він годинами сидів біля телефона в очікуванні дзвінка, що так і не пролунав. Ті ж, що дзвонили, були не тими, на яких він чекав. Він різко кидав слухавку. Навіть запровадив постійне чергування біля телефона. Він собі постановив не дзвонити — лише сидіти й чекати дзвінка. Коли він таки телефонував, ніхто не відповідав, зоставалося залишати непотрібні повідомлення на автовідповідач. Дідусь Делоне взявся за свої нитки, поки вони ще були, але всі знайомі високопосадовці вийшли на пенсію. Ніхто його більше не пам’ятав. Де Ґолль провів міністерські чистки та понашпиговував усюди своїх людей.

Канікули скінчились, новин ми так і не дочекалися. Моріс, Луїза та кузени повернулися до Алжира. Моріс не втрачав оптимізму: там у нього є свої зв’язки, тому він швидко про все дізнається. Проте алжирські друзі, як і тутешні, фаталістично знизували плечима й радили не лізти куди не треба. В алжирському суді його відсилали з одних дверей до інших. Навіть його друг Фернан, якого він вважав за брата, начальник відділу префектури, ухилявся від розмови та уникав його. «Облиш, Морісе, — врешті безпомічно видав він. — Не вплутуйся».

Трагедія зводилась усього до двох слів: військова поліція. Усе засекречено. Наче німа загроза, сороміцька болячка — про таке говорять пошепки. Ніхто не повинен був знати. Інакше пряма дорога до незліченних клопотів. Коли телефонував Моріс, підбігав тато, мама брала слухавку й вони розмовляли втрьох. Слідчий суддя Вищого постійного суду збройних сил відмовився його прийняти. Він не зміг потрапити до казарми Ель-Біар, тільки зморився на осонні. Десантник порадив йому не гаяти часу та більше туди не приходити. Увесь місяць наше життя крутилося довкола цих нічних дзвінків. Хай там що тато говорив про Моріса, але той не шкодував зусиль на збирання інформації. І він знайшов рішення, хоча мама різко його розкритикувала. Моріс знав «ну дуже порядну мадам», яка утримувала готель у Баб-ель-Уеді[115], куди

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: