Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Чи не так само жили ті, хто тепер стояв перед ними, виставивши наперед залізні щити і автомати? Їй весь час кортіло підійти до них впритул і запитати про це: кого і від кого ви захищаєте? Можливо, спробувати зрозуміти або переконати.

Але на це не було часу…

…У день, коли мирна хода попрямувала до будівлі Верховної Ради, вона лишилася внизу біля наметів. У неї на ногах були незручні чужі чоботи, котрі за цей час вже добряче намуляли. До того ж сотник, поглянувши на неї критичним оком, суворо промовив: «Через тебе, мала, я двох своїх хлопців покладу. Вони ж тебе не кинуть…».

І це було правдою, адже нещодавно, допомагаючи якійсь жіночці вибратися з-під куль, один з чоловіків затримався і ця затримка вартувала йому життя…

Зранку, хоча це була середина лютого, засяяло яскраве сонце.

Засяяло сліпуче, немов у небі разом увімкнулися велетенські софіти і тепло, що линуло з них, перетворило залишки снігу на веселі дзюркотливі потоки.

Поки хода прямувала вгору, на Майдані настало відносне затишшя.

Принаймні, їй здалося, що так тихо тут не було ніколи.

Городяни — різного віку і статі — безтямно пересувалися периметром площі і до вулиці Грушевського, фотографувалися, збивалися в невеличкі зграйки і гомоніли про те, що «хода» вже, певно, дійшла до місця призначення і тепер треба чекати результату.

Дехто не розумів, навіщо знов палали шини, якщо кордону перед барикадами майже не було: загони військових раптом поріділи і в цьому вогні, здавалося, не було сенсу.

Але вона відчувала, як звір відчуває наближення землетрусу, що ця тиша є передвісником чогось страшного.

Попри удаваний спокій і присутність людей, що стягувалися до Грушевського подивитися на вогнища, був тут і інший рух: чоловіки провезли повз неї дерев’яну споруду — майже середньовічну — кількаметровий гостроносий трикутник, призначення якого було очевидним: врізатися і розбивати ряди «чорних рот».

Інші підкочували до барикад шини, група чоловіків налаштовували інший витвір «народної творчості» — катапульту для жбурляння каміння.

І все це виглядало досить буденним.

За три місяці вже ніхто не дивувався, якого рівня може сягнути інженерна думка народних умільців. Такі конструкції збивалися і зварювалися просто на місці. Дорослі чоловіки перетворювалися на захоплених грою дітлахів. А в неї стискалося серце, адже не так давно бачила, як такі самі чоловіки — такі самі! — ганяють хвилями на водяних лижах і грають в крокет на бездоганно підстрижених галявинах своїх маєтків…

Охоплена тремтінням від передчуття чогось недоброго, вона пішла на Інститутську. Адже зрозуміла: Грушевського надійно захищена.

Тут так само купчилися люди, але їх було менше.

Помітила жінку в жовтій куртці. У неї був такий самий вираз обличчя, як у неї: здивований, розгублений тишею і незрозумілим рухом.

Почула, як вона говорила комусь в слухавку мобільного: «Я ще трохи побуду. Нічого страшного. Так, так, поїла, не хвилюйся. Скоро повернусь…».

Вулиця, що вела нагору, була спокійна. Але коли вона ступила за барикаду і почала підніматися нею, нарікаючи на підбори італійських чобіт — кожен наступний крок здавався їй гарячішим за попередній, а вухо вловлювало в тиші неясний, незрозумілий і ледь чутний рокіт…

А потім знов почався «сон уві сні»: на розі Інститутської і Лютеранської перед нею розгорнулося полотно Босха. І втягнуло її до свого середньовічного черева.

…Палали вантажівки, що перегороджували прохід до Верховної Ради.

Люди розбирали бруківку.

Уздовж центральної алеї Маріїнського парку шикувався «беркут».

З криками «Вбивці!» до них кинулася юрба мітингувальників. На неї, немов миші, почали вискакувати агресивні молодики в спортивних костюмах.

Військові накрилися щитами, перетворившись на залізну черепаху, і пішли у наступ. З-за їхніх спин молодики кидали пляшки з запальною сумішшю і шумові гранати. Мітингувальники відповідали тим самим.

Жінки в норкових шубах (чомусь всі вони були гарно вбрані) виколупували бруківку і бордюри, ланцюжком передавали на «передній край».

Почулися постріли.

Натовп сахнувся, а потім знов покотився вперед.

Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…

Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…

Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.

— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..

Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.

Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.

Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.

«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.

Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.

Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.

Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.

— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!

— Кловський перекрито!

Мишоловка заклацнулась.

І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.

На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…

— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.

Крик був в нікуди.

Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.

Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.

Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.

— Нагору! — сказала вона.

Десятеро хлопців помчали вверх…

…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?

Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?

Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.

Не могла не повернутися.

Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…

Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.

Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.

Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».

Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».

І відштовхнула руку — сама!

Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.

Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь