Green Card - Володимир Кошелюк
– Хто там?
– Це я, мамо. Я…
Мама побігла. Як була – в домашньому халаті й капцях. Ледве відщепнула клямку, обхопила за шию. Вона мовчала, а я тільки відчував, як по щоці котиться щось гаряче. Далі вибігли тато й дід. Так ми й стояли посеред двору. В мене лоскотало очі, судомою зводило щелепу.
– А де ж бабуся? Пішла кудись?
Мама притислась міцніше й голосно заридала…
Легенький вітерець кушпелив дрібний сніжок. Тут, на горі, завжди вітряно. Старі люди колись так і говорили: «Пора вже на гору».
Між закоцюблими гробиками метлялись вицвілі паперові квіти, ворушились пошарпані вінки. Мала чорна собачка, сторожко озираючись, шугнула в чагарі.
Я сидів на вузькій лавці й говорив з бабою. Оповідав, як служив, як сидів у ямі, як нарешті прибився до дому та її не застав.
Вона безтямно любила мене, боронила від усіх й завжди підтримувала в усьому. Зі шліфованого граніту на мене дивилася зовсім молода дівчина. Таку її я тільки на фото бачив.
Завжди молода. Мама сказала, що померла раптово. Просто упала, та й усе. Півтора року тому. Саме тоді, як я був у полоні. Чого ж не казали? «Не хотіли душу рвать. Вирішили – взнаєш, як приїдеш».
Хуртовина розбиралась усе більше й більше. Я сповз із лавки й сів біля гробика, притулившись до пам’ятника спиною.
– А я тобі цукерки привіз. Чуєш, ба? Такі, як ти любиш. Цілу коробку…
Поставив на гробик круглу тверду коробку з яскравими малюнками. Хуртовина кружляла, сікла дрібненькою порохнею. Далеченько внизу блимали жовті вогники.
Тяжко піднявся на стерплих ногах. Притисся до пам’ятника, змів сніг й почвалав далі. Ось дідова мати. Насипав і їй жменю цукерок. Любила мене малого, оповіла багацько всякого. Там, далі, бабині батьки. Старого не пам’ятаю, а от до баби бігав гратися. Тримайте, пращури, тризну. Так бабуся говорила – справимо тризну по пращурам і щурам своїм.
Глупої ночі вийшов з кладовища. Вітер стугонів у верховіттях, шпурляв пригорщі снігу в лице. По той бік старе кладовище, де людей ховали в голод. Як був малим, з бабусею ходили сюди. Багацько й там наших родичів лежать. І гробики тут довгі, наче кагати. Бо клали скопом й загортали, наче здохлу худобу.
Через півгодини ледве дошкорбав додому. Мама накрила вечеряти. Ми їли й розмовляли. Я спочатку хотів прикидатись і далі, але як перевдягався, у кімнату зайшов тато. Глянувши на мої тату, щільніше прикрив двері.
– Вихователем, кажеш, робив, у дитячому центрі?
Я тільки очі опустив. А за вечерею виклав усе як є. От тільки що воював, не став казати. Проговорили до півночі. Першим здався дід, потім мама. Лишились ми з татом.
– Тепер розказуй усе, як було. Я теж з Афгану додому писав, що в Казахстані служу.
Тато розумів. Сам через таке пройшов. І людей перебив свого часу не менше. Ми вперше у житті отак відверто говорили. Розійшлись, як у вікнах засіріло.
Телевізор розривався. Євромайдан. Барикади. Сотні. Революція!
Я похмуро розглядав ті картинки і згадував дві тисячі четвертий. Як ми вірили! Мама плакала, коли дивились інавгурацію Ющенка. Це був перший наш президент. А потім усе закрутилось…
А зараз… Я поїхав з однієї країни, а повернувся до іншої. Вже наприкінці дві тисячі шостого ми відчули якусь відносну стабільність, отримали трохи грошей і надію. Люди кинулись купляти, будуватись, працювати, жити.
А далі… далі веремія з «любими друзями».
Я зі скорботою переглядав кадри, коли закуті в броню гицелі гамселили дітей, які, власне, нічого й не зробили. Тож владу в Україні не зміниш протестами. Можуть змінитись особи, але суть єдина. За це десятиліття суспільством розповзлися й вкорінилися метастази бандитизму, рекетні й кидал, які нині ходять у костюмах і навіть гарно розмовляють англійською та прикладають руку до серця, коли виконується державний гімн. І знищити їх можна тільки ампутацією. Із супутньою конфіскацією.
Я не знавець у політиці, але життя мене навчило, що одна й та сама стежка завжди веде в одне місце.
Цієї осені до села дотягли газ. Люди раділи – не треба більше вставати чим світ й розпалювати груби, трусити сажу й виносити попіл.
Тепер хата, як міська квартира. Мама раділа, але на очі навертались сльози – баба не дочекалась, не нагрілась.
Я ж бродив околицями, заходив за ставок, підіймався до Магури.
Крихітне озеречко завмерзло, але з нього, пробивши крижаний накип, весело дзюркотів струмочок. Я постояв там, згадуючи пасовище. Немає нікого – баба вмерла, Топік пережив її лиш на місяць, а нашу Куклу здали. Мама казала, що в неї з очей текли сльози, як затягували корову на машину…
Я зціпив зуби й притис скроню до скелі. Вона видавалась дивно теплою. Постоявши трохи, зачерпнув води. Аж зуби звело. Згодом дістав пів білої хлібини, меду й жита. Посипав навколо збіжжям, хлібину лишив біля озерця, густо намастивши медом. Нащо так робити – не знав, але відчував, що треба.
Потім надів шапку й мовчки рушив додому.
Дні летіли швидко. Наче тільки приїхав, а ось уже й пора наближається. За цей час встиг зробити батькам швидкісний інтернет, заплативши за користування на рік уперед. Купив татові гарний ноутбук і нову LCD-панель замість старого телевізора. Тепер можна буде розмовляти по «Скайпу».
Коли вже їхав, мама дуже плакала, але тато лиш міцніше обійняв її й стиснув мою руку. Дід – згорблений, висхлий за цей час – втираючи сльозу, ляпнув мені по долоні за своїм старим звичаєм…
У Нью-Йорку кружляв лапатий сніг, тротуарами сунули такі юрбища людей, що я навіть розгубився. Проте, зорієнтувавшись, зняв кімнату й цілу ніч просидів з книжкою в навушниках. Слухав улюблене.
За годину до зустрічі прибув до офісу. Охорона перепинила ще на вході, але один дзвінок – і я на чотирнадцятому поверсі перед ошатними скляними дверима з написом «FiSI»[109]. Літери вміщені всередині кола, яке зсередини гладеньке, а назовні стирчить гострими шипами. Хто знає суахілі, мимоволі замислиться.
Увійшов. Просторий хол, м’які меблі, величезні акваріуми з тропічними рибами.
Тут усі знайомі. Хвилин десять ми теревенили, поки з височезних дубових дверей не визирнула секретарка.
– Містере Раш, зайдіть.
Кун сидів за широким столом. Стіни по праву й ліву руку від нього займали стелажі
