Дім на березі озера - Мері Лоусон
Деніел поклав свою ложку назад на тацю. Нічого не сказав.
– Справа в тому, що вона навіть не розуміє цього. Це не її провина, але вона не розуміє. І це теж трагедія – те, що Метт одружений із жінкою, яка й не знає, зовсім не знає, що він за людина.
Деніел відсьорбнув кави, й досі не відводячи від мене погляду. Далеко за полями, вздовж бічної дороги було видно хмару куряви. Автомобіль – то Люк і Бо поспішали допомогти з готуванням. Авто їхало дуже швидко й, здавалось, якось безладно; я трохи здивувалася побаченому, аж тоді згадала – урок кермування. Деніел сказав:
– Що ж, стосовно одного я з тобою згоден, Кейт. Я справді думаю, що трагедія тут є, але не в тому, що ти думаєш.
Комар – ранній передвісник полчищ, які ще прилетять, – сів йому на зап’ястя. Він примружився, вручив мені свою каву й плеснув по ньому. Витер долоню об сорочку й забрав каву назад.
– Ти скажеш, що я не розумію, так само як вважаєш, ніби Мері не розуміє, але я так не думаю. Я розумію. Принаймні дещо. Твоїй сім’ї випала справжня боротьба, всім цим поколінням і таке інше, всі ви прагнули великої мети. І Метт, звісно, має неабиякий розум, будь-хто це побачить. Так що зрозуміло, що ви пережили розчарування. Він мав свій шанс і змарнував його, це велика досада.
Він злегка, майже вибачливо всміхнувся.
– Але це просто досада. Це не трагедія. Вона не змінює того, ким є Метт. Хіба ти не розумієш? Ніяк не змінює. Трагедія в тому, що ти думаєш, ніби це так важливо. Так важливо, що ти дозволяєш цьому зруйнувати стосунки між вами…
Певно, він побачив мій скептицизм, бо завагався, зніяковіло дивлячись на мене.
– Я не намагаюся сказати, що йому до цього байдуже, Кейт, що він якимось дивом відкрив для себе, що любить фермерство, тож усе склалося на краще, або якусь таку дурню. Я цього не кажу. Я просто кажу, що з того, що ти мені про нього розповіла, й із того, що я побачив, здається, що він дуже давно з усім змирився. Проблема в тому, що ти не змирилася. І, як наслідок, він утратив зв’язок, який мав із тобою. Оце справжня трагедія.
Дивно, як одні частини нашого мозку продовжують нормально функціонувати, коли інші повністю припиняють. Я чула голоси Метта й Саймона; я бачила, як авто під’їхало ближче, як удалині сварилися двійко ворон; мій мозок усе це старанно фіксував. Але всередині якийсь час стояла повна тиша. Параліч розуму. А тоді поступово все знову запрацювало, і з поверненням свідомості мене цілком затопило невір’ям, сум’яттям і розлюченим обуренням. Деніел, з усіх людей, чужий, гість, що витягнув із мене ту історію, що був знайомий із Меттом заледве дванадцять годин, глянув на наші життя й мимохідь, недбало, нічого про них не знаючи, зробив для себе такий висновок. Я не могла повірити, що правильно почула його слова, не могла повірити, що він їх сказав.
Я спостерігала за Люковим авто, не відривала він нього очей, доки воно наближалося. Воно зникло за будинком, а тоді з’явилося знов, коли Бо примчала на подвір’я й зупинилася у хмарі пилу за десять футів від місця, де ми стояли. Виходячи, вона говорила. «Бачиш?!» – сказала зухвало. Помахала нам із Деніелом, але говорила до Люка, який сидів на пасажирському сидінні – перехилилася й заглянула всередину, щоб він точно її почув. «Бачиш?!»
Я дивилася на неї, мій мозок фіксував цю сцену. Метт і Саймон підходили, щоб з ними привітатися. Наблизившись, вони широко заусміхалися. Я знала, що всміхалися вони через Люка й Бо, але була нездатна відповісти. Дивилася на Метта, а в голові крутилися слова Деніела впереміж зі словами Мері. «Якби ти бачила його, коли він чує, що ти приїдеш у гості… спочатку він такий радісний… а ближче до приїзду перестає спати».
Бо гримнула дверима авто, обійшла його й відчинила дверцята для Люка. У нього на колінах хитався іменинний торт, а величезну миску зеленого желе він затискав ступнями. Я чула, як Саймон казав Меттові: «У нього такий… смиренний вигляд», – і Метт кивнув. «Думаю, таке буває, коли щодня дивишся смерті у вічі. То вже легше її сприймаєш».
Бо цього не почула, бо її голова була в авто. Вона взяла торта, Люк підняв желе і виніс його й себе з автомобіля.
– То як справи, Люку? – невинно запитав Метт.
Люк скинув на нього нищівним поглядом і вручив йому желе.
– Постав туди, де немає сонця, – сказав він.
– Що, все? – перепитав Метт.
– З днем народження, малий, – мовила Бо, ігноруючи їх і вручаючи Саймонові торта – велетенську готичну споруду, вкриту шоколадом. – І не скажеш, що тобі більше дванадцяти. Вже розгорнув подарунки? Привіт, ви двоє, – то вона до нас із Деніелом. Я відчула його руку в себе на вигині спини, що злегка підштовхувала мене вперед.
– Привіт, – відповів Деніел. – Оце так торт.
– Ну, це ж на іменини, – відказала Бо. – Ми вже думали, що він ніколи не виросте.
Ми пішли в бік будинку. Деніел і досі тримав долоню на моїй спині. Від його доторку по моїй шкірі бігли мурашки гніву. Мені хотілося, щоб він мене залишив. Мені хотілося, щоб усі мене залишили. Йдіть геть, дайте мені подумати. З’явилася Мері, тримаючи в руках рушника для посуду.
– Дай нам завдання, Мері, – сказав Люк. – Ми приїхали допомогти.
– Ой, – знітилася Мері. – Ой, ну… ну добре. Напевно, ви вже можете почати виносити все надвір. Тарілки й усе інше.
Світ не припинив обертатися. Мері нас, можна сказати, якось організувала. Мені вона загадала мити склянки. На мій погляд, вони були й так чистісінькі, але я з приємністю цим зайнялася – це означало, що я могла біля кухонної раковини стояти спиною до кімнати. Мила склянки ретельно, по одній, обачно витирала й ставила на тацю, щоб чоловіки віднесли їх на столи. Деніел з’явився поряд зі мною й запитав: «Хочеш, я витиратиму?» – але я похитала головою, тож він хвилинку непевно постояв і пішов. Вимивши склянки, я помила миски, які використовувала Мері, обіднє начиння, форми для тортів, лотки для випічки. За мною Бо й Мері закінчували останні приготування їжі, чоловіки тинялися, розмовляючи, сміючись і плутаючись під ногами. Деніел був десь там. Я відчувала на собі його погляд. І
