Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Наступного воза спускали тільки тоді, коли передній доповзав до низу. Про те криком сповіщали самі візники.
Обпатравши одного воза, пов’язавши чи порішивши — якщо опиралися — візників, Брус або його напарник, приклавши до рота долоні, подавали із зеленого мороку знак іншим:
— Гей, пускай!
Часом вдавалося перепустити невеличку, возів у п’ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тікати. Мали для того певну стежку.
Одначе восени самі попали в пастку. Дорошів товариш погинув, а його зв’язали. Гнало Дороша п’ятеро козаків, їхали на конях, а Дорош ішов із зв’язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кінцем до сідла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волікся по дорозі, вже попрощався зі світом, тільки просив у Бога легшої смерті. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кіт, гострим кінцем, оббитим залізом, паля вилізла йому біля шиї; за якийсь час тіло висохло, й коли повівав вітер, крутилося, й кості торохтіли, немов були зсипані до шкіряного мішка. Очі Коту склювали підорли, а рідкі великі зуби щирились на зустрічних, зарікаючи їх на крадіжку. Страшно було Дорошеві тої палі. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сідлі. Вони в’їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нікого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двічі вдарив його важким чоботом по голові, зубами витягнув з піхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був підвестися, Дорош одтяв йому голову. Кінь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.
З грошей, які приховав у яру, — оця хата на два ґанки, й килими, і пасіка, й двоє коней у стайні, дві пари волів та три корови.
За жінку взяв під Баром наймичку з корчми, татарку — вихрестку, котра майже не говорила по — українськи й не могла його виказати. Жінки не любив, бив її тиранськи, доки вона не оддала християнському Богу душу. Ото у лісі її могила з маленьким хрестом. Киліяні тоді сповнилось дванадцять років.
З роками розквітла Киліянина краса, пішла дівчина в Брусів, але вгадувались у ній і материні риси. Коли вловлював їх, хмурнів; тоді йому здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме він загнав на той світ матір, і помститися. Його страх засновувався на тому, що в гніві Киліяна не раз виказувала всю чорноту їхнього життя й намагалася прокрастися думкою в Брусове минуле, але він тримав його під сімома замками. Він її трохи боявся і по — своєму любив.
Киліяні зятя вимріяв давно: сироту, бідного, щоб був працьовитий, поштивий, до скону вдячний і відданий Дорошу та його дочці. І щоб був навчений бойної справи — умів оборонити хутір. Лаврін підходив під ту мірку цілком. Ото тільки що запорожець. Та Киліяна прив’яже міцно, в цьому був упевнений, а що з перцем — перець з часом викваситься. І все те, що наспівали сліпі співці на Січі — про отчий край, оборону віри, — розвіється по цих хащах. Тут матиме вітчизну й свого кошового — його, Дороша, бо й молитиметься до куплених Брусом образів. Так мислив по першій стрічі з Перехрестом. Одначе в останні дні вповзла йому в голову інша гадка. Лячно стало жити в цім краї. Люди покидали Подолію й переселялися на Лівобережжя. Сюди, на хутір, кожної днини могли заскочити басурмани. Як не ховався Дорош, а про хутір знали. Спродатися б та виїхати куди—інде. Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обійстя! Оно понад дорогами світять чорними очницями пустки. Доведеться просто залишити хату, сад, пасіку.
Тяжко, до розлому в голові розмірковував Дорош. Уперше йому не вистачало власного розуму, власного розмислу. Може, постарів? Стратив колишню впевненість, силу? Тому й поділився своєю скрухою з молодим заїжджим козаком. Хоч і бачив, що Марко не стільки слухає, як пасе очима дочку. Ох, ці січовики, монашаться в плавнях, а тоді з’їдають жіноцтво очима. Ніби й не личило так дивитися на наречену товариша…
— Я сам купив би таке обійстя, — озвався Марко. — Коб не в цьому місці. Як побачу гарне — куплю.
— Маєш гроші? — поцікавився Дорош.
— Маю. Сто золотих, — Марко аж стенувся од того, що виповідав свою таємницю, але, диво, стриматися не міг. Він ніби помщався комусь: чиїйсь радості, чиємусь щастю, впевняв когось і себе, що й він дещо має.
— Даруй Боже — сто золотих! — гукнув Дорош. — Отців то та неньчин заповіт?
— Мої. Не маю вітця та неньки, — одказав Ногаєць. Його й далі кудись несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.
— Де ж узяв їх? — все з більшою настирливістю допитувався Брус.
— Божі то гроші. Запалив у лісі дуба — холод морив, звідти й потекли золоті сережки, — брехав Марко. — Якийсь прибиш накрутив свердлом дірок і напхав алтинів.
Марко подумав: якщо Брус розкаже про це Лавріну, він одмовиться, скаже — пожартував. Мало пустив по Січі горобців. Та й, либонь, уже й не побачиться з Лавріном. І що йому Перехрест! До Лавріна доля на всі боки верхом. На Січі кошовий прикохував, тепер ось знайшов Киліяну з багатим тестем. А в Марка тільки й щастя — те золото. Звичайно, про сережки казав обмильне. Захопила запорозька чата московських таємних послів до татар, посадовили їх у секвестр при пушкарні. Марко стояв на варті, підгледів у щілину (вона затикалася кулем), як один московит сховав у жерлі мортири папушу. Коли
