Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
По цій реплиці Андрій її впізнав. Це ж про неї він стільки чув у камері, її ім'я згадувалося завжди в парі з ім'ям НечаєвоЇ, як ім'я другої знаменитої жінки в НКВД. А знаменита вона була ніби тим, що, ведучи слідство при допомозі мужчин, завжди потішалася над статевими органами своїх жертв. Вона била дошкою по певних місцях, притискала їх каблучком, а то й дверима, заголювалася й сідала безпомічній жертві на обличчя й взагалі виробляла несвітські речі. Об'єктом її «слідства» здебільшого були вірмени, її ж жертвою був і Ягельський ніби. Після моторошних кривавих сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слідчими оргії в тих же кімнатах з закривавленою підлогою після того, як жертву витягали геть. І називалася вона «товаришка Клава». Так, ось Сергєєв назвав її цим іменем. І була вона ніби морфіністка. В кожному разі це була жінка сексуально збочена, щоб це збагнути не треба бути аж таким пильним. Очі й уста її були достатньо красномовними. Ті очі й уста, надміру живі стегна, опуклі груди й рожеві, перенаснажені кров’ю щоки оформляли собою не що інше, як балон колосальної сексуальної енергії.
Балон постояв, погойдався над Андрієм.
— Так оце такий він, Чумак!?.. Пхє… — далі йшли віртуозні епітети, добрані на окремий штиб, на сексуальний штиб. Такі епітети могла добрати лише до краю розпутна жінка, керована тим самим безсмертним російським лайливим генієм. Посправлявшись в красномовстві, «товаришка Клава» пішла до столу. І так само, як і перше, взявшись в боки, дивилася звідки на Андрія, але вже мовчала. Обертала щось в своїй голові, під модно накрученими кучерями — щось придумувала. Вишкірила два разки сніжно – білих зубів:
— Слухай, Серж! Дай мені його, я з ним побавлюсь!
— Е, ні, з цим ти не побавишся. Цей тебе, Клавочко, роздавить.
— Овва! А ось дай… Поклич лишень трохи хлопців.
— Е, ні. Цей диявол знайде спосіб зробити так, щоб твої прекрасні зубки не сяяли так гарно і не брали хлопців так ніжно… (регіт) — Хіба що потім, як ми його уходимо.
— Ну добре, — згодилась Клава, роздимаючи ніздрі. Замовкла й нахилилась до Нечаєвої, прикурюючи нову цигарку. Нечаєва повела оком на прес – пап’є, рекомендуючи тим поглядом Клаві подивитись. Щось було в тій Нечаєвій дивне сьогодні, — вона бавилась в психологію чи що.
Клава схопила папірець, прочитала його й зайшлася божевільним реготом.
— Ха – ха – ха!.. Ич ти! Сісі захотів… Синок мамин!.. Почекай, я біля тебе походжу, й ти перестанеш взагалі чогось хотіти.
Ці слова, а особливо те, що вона взяла в свої руки й прочитала його листа, стрясли Андрієм, але він стримався, дивився на Нечаєву. Нечаєва нахмурилась і відібрала папірець, нічого не сказала, позіхнула байдуже й поклала папірець до кишені. Та Сергєєв простяг до неї руку з мовчазною вимогою повернути листа йому. Нечаєва постояла, докурила цигарку, роздушила недокурок, а тоді поклала листа в простягнену руку й, потягнувшись стомлено та промовивши: «А – а, ну вас к чорту!» — пішла геть. Засміялась і… обклала Андрія п’ятиповерховою лайкою. Клава побігла слідом, вихнувши біля Андрія спідницею.
Хвилева жіноча примха спасувала перед залізним таємним законом цієї установи. А чи то була просто комедія? Хтозна. Таким чином доля листа була вирішена лежати йому під прес – пап’є і в кращому випадку бути об’єктом глуму. Андрій розкаювався в душі, що написав тих кілька слів своїй матері, що відкрив перед цими людьми найінтимніший куток свого серця. Але що ж…
За решетом розвиднилось— там уже був ранок, і Андрій думав над тим, що його нарешті ось – ось уже звільнять і відведуть до камери. Чекав цієї хвилини жадібно. Вій нічого так не хотів, як сну і забуття. Пірнути в сон, забутися, не знати нічого, не бачити, а там усе хай, як знає.. За ґратами пломеніло небо, десь сонце мечами розганяло темряву, розганяло нічні примари й всі жахи, тоненькими рисками золота обводило ряботиння хмарок. Ранок… Та встав Великін, опустив важку штору і закрив нею ранок. Ранок лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кімнати повернулася ніч. Ніч з усіма її моторошними атрибутами… Надія в Андрієвому серці погасла так, як І погасла ранкова зоря у вікні. І він зітхнув тоскно.
— Ну – с, — промовив Великін, обірвавши спокій і тишу, що панувала такий, здавалось, довгий і разом з тим такий короткий час. Обірвав її грубо, звертаючись до Андрія: — Ну – с, і що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?.. Чого ти ждеш? Ждеш своїх мільйонів? Чи ждеш скидки за те, що ти такий пролетарський?
Мовчанка.
— Галло! Ти будеш говорити?! Мовчанка.
— Ти, сволоч, будеш говорити чи ні?!!
Мовчанка. Тут втрутився Сертєєв, він взяв з – під прес – пап’є Андрієвого листа, потримав його перед очима, обернув кілька разів і звернувся до Андрія:
— Гм, да… Ти, я бачу, любиш свою матір. Це добре… Так от, я твій лист перешлю їй, але… Але як я можу тобі зробити ласку, коли ти такий затятий і злісний ворог, га?! От сам мучишся і нас мучиш, і на якого чорта! Ну от подумай сам, на якого чорта це похоже?… Ламаєшся, як невинна дєвочка… Ліпше давай домовимось, як личить мужчинам, — кінчім комедію, і я для тебе зроблю все, що ти хочеш. Га? От, скажім, візьму й перешлю цього листа… А хочеш — зроблю побачення… Ну, що ти на це скажеш? Ти чув, що говорив начальник групи?
Андрій облизав шерхлі губи, подивився пломеніючими очима на руку Сергєєва, що тримала листа, подивився тим самим поглядом на Сергєєва й прошепотів:
— Не треба… Дайте мені… того листа.
Обличчя Сергєєва перекосилось.
— Ич ти!.. Значить, ти зрікаєшся своєї матері?.. Навіть матері!? Такий гад затятий! Добре! — він кинув листа на стіл і натиснув ґудзика від електричного дзвінка.
До кімнати увійшов якийсь заспаний здоровило в прим’ятій уніформі оперативника. Великін взяв ребристу спинку стільця в руку й підійшов до Андрія:
— Встать!
Андрій
