Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Отже, ми обидва були від цього злочину не так далеко,. як я перше думав! І як я згадую тепер своє останнє побачення з Оксаною, то це видається мені трохи чи не прямою моєю участю в цьому вбивстві. Довідавшись тоді про присуд Самарського штабу на о. Харитона, я, стурбований долею коханої дівчини, вирішив піти до них додому і якось рятувати її. Я йшов левадами, щоб ніхто мене, повстанця, не побачив. А потім розмова в хаті при світлі лямпадки. Отець Харитін віщував про свою смерть, а я, знавши про присуд, мовчав.. Мовчав, бо боявся за своє життя. Бо коли б я його попередив, усі б догадалися, що це я вчинив, той, хто „мостився до попівни". Мій землячок Лука Нагаєнко не завагався б це виявити. Отож я, довідавшись, що Оксана мала незабаром виїхати до міста на навчання в гімназії, тільки зрадів такому „щасливому" для мене виходові з скрути. Тепер мене сором бере за таку поведінку, але я, либонь, таки й, справді, не герой,.. Я ж і в повстанство встряв випадково. Якби не мій учитель Пилип Никифорович, то я б, напевно, в повстанцях не був, а вчився б собі далі так, як Гнат КуТько та інші мої товариші. Але трохи чи не так стала „борцями" й більшість із учасників боротьби. Людей цих, як і мене, справді, як ті тріски, закрутив вир подій. А коли вже людині нема повороту до-попереднього „легального" становища, то вона йде на все
.__і стає навіть героєм. Тож і я хотів би тепер учинити якесь
геройство на користь України. А як випаде мені й загинути, то хочу, щоб це була отака „геройська", а не, сказати б, статистична смерть, коли після бою передають до штабу зведення про безіменну кількість загиблих...
Але повернуся до справи о. Харитона. З політичного чи якогось там іншого боку і я, і дядько Йван, таки винні, винні за злочин тієї громади, що до неї випадково належали, але суб'єктивно, перед своїм сумлінням — ні. Бо ні я, ні він не хотіли смертіи цієї доброї й нешкідливої людини.
Тільки ж це вбивство таки лягло непереборною перешкодою між мною і... моїм щастям. Ех, Оксано, Оксано! Невже ти, справді, не судилась мені?!
І який я знову став самотній! Навіть до матері на село не можу поїхати: там більшовицька влада.
... грудня 1918 р.
На базарі бачив одного селянина з с. Латаття і передав через нього листа до матері. Той селянин сказав, що Гнат Кутько став учителем у двоклясовій школі. Як то він живе тепер із своєю Галею? Цікаво, що й його теж фактично громадська думка примусила одружитися з селянською дівчиною, з якою він хоч і нагрішив., але ніколи б не одружився без такого тиску. Різниця між моїм і його становищем така: мене закрутив вир подій, а він покищо сидить, як „обиватель", і хоч Україні симпатизує, але за неї не бореться. Отже, не тільки селяни „саботують" нашу визвольну боротьбу, а й чимала частина інтелігенції. Чи не злякається Гнат, як передам я йому листа? Листа від ворога того ладу, що панує тепер у Лататті.
У кімнаті було холодно. Хоч у „буржуйці" щось там і тліло — якась потерть із вугілля, але гріва з того не було ніякого.
— „Горить, як сліпе дивиться", — з мукою подумала про грубку Агрипина Антонівна.
І ще щільніше загорнулась у свій грубововняний саморобний платок, замотала голову, обтягла ним плечі. До пліч же наче хто холодне залізо прикладав. Але сиділа вона таки біля грубки, присунувши до неї близько своє глибоке лозове крісло. У цьому своєму, як вона сама казала, „гнізді", Агрипина Антонівна завжди сиділа, — коли не поралась на кухні чи не вешталась за якимсь ділом по хаті. Розхитане від довгого вжитку, крісло від найменшого її руку ворушилось під нею, як живе, лущало в усіх своїх „суглобах", скрипіло. Немов так само хворіло на ревматизм, як і його стара господиня.
Агрипина Антонівна мляво рухала померзлими пальцями дротики: плела панчоху. І та панчоха, наполовину виплетена, лежала порожньою кишкою на ЇЇ колінах.
Сріблясті павині хвости наморозі на шибках притемнювали кімнату, і старій жінці мало допомагали навіть окуляри, зсунуті низько на носі — нитки погано бачила. Але цього світла, з намерзлих вікон, було досить, щоб Агрипина Антонівна, глянувши поверх окулярів., бачила саму себе в недалекому трюмо.
— „Лелечко! — подумала. — Як сова"...
Виразу набурмосеної сови надавав їй і отой невіковир-ний платок, і — особливо — очі, що їх вона післи загибелі о. Харитона часто ніби забувала відвести від „націленого" пункту. Не очі, а вставлений у два обідки повік застиглий жах...
Придивилась знов до ниток, ловила загублену петлю...
З того часу, як вона поселилася з дочкою в свого брата диякона Покровської церкви, усе життя її, здавалось, зосередилось не плетінні. Вона ніколи не розлучалась із якимсь там своїм плетивом — панчохою чи светером. (Плела здебільшого людям на замовлення, заробляючи потроху на життя). Навіть на кухні, коли варила обід, плетиво незмінно було в ЇЇ руках. Страва у ключ кипить, вона слухає те булькання, а її пальці швидко-швидко рухаються, нанизуючи на дротик нитку за ниткою. Здавалось, ця механічна робота замінила їй думки, почування, а сама вона — тільки додаток
