Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Лише він сам знає, як тішитися народженням сина. Який був гордий, що йому Наталка наступника подарувала. Чергове подільське покоління Даниловичів! Дитина була здорова, міцна, бадьора. А тепер? Андрійкові йшов восьмий місяць і малюк гас на очах. Глибоко впалі очі, неприродно велика голова, а ручки й ніжки як патички, вздутий животик. Радісно реагуючий на вид батька, витягуючий до нього ручки, тепер лежав, поплакуючи, або байдуже дивився в стелю. Сьорбав зажерливо, що йому давали, то знов усе випльовував з плачем. Даниловича мучили докори сумління. Чому не передбачив у ту лютневу ніч, коли їх виганяли з Червоного Яру, що далі може діятись? Сибіру важко було сподіватися, але ж ясно говорили, що вивозять їх «в другую область». Навіщо впирався, навіщо тягнув за собою Наталку, навіщо щойно народженого синка дозволив тягнути на тиняння? Якого дідька скавчав, мало за коліна того Леонова не обіймав, щоб Наталці дозволив разом з ним виїхати? Якби залишилася на Поділлі, була б здоровою. Здоровим був би їх синок. А тепер?
Під час таких мученицьких роздумів Даниловичу прийшов у голову один задум. Якщо б удався, Наталка й синок могли б вирватися з сибірського заслання! Вирішив, не відтягуючи, втаємничити в це все дружину.
— Коли Савчук прочитав нам про капітуляцію Франції, я усвідомив собі одне: якщо на світі не станеться щось надзвичайне, ну не знаю, якась нова світова війна, якесь чудо, то нам кінець! Не маємо жодної надії на швидке повернення до Польщі. А якщо навіть колись, то роки, десятки років можуть минути. А може, назавжди тут залишимося, і наші кості побіліють у Сибіру. — Наталка уважно слухала його, інколи тільки важко зітхала. Погладив, поцілував її волосся: — І знаєш, я подумав собі, що невідомо як, мусимо пробувати звідси вибратися, мусимо звідси втекти!
Захоплена зненацька, піднялася, оперлася на лікоть.
— Втекти? Як? Адже це неможливо!
— Майже неможливо. Але є також якийсь шанс. І ми мусимо його використати. Хоча б, зважаючи на Андрійка. Послухай мене уважно, а потім разом вирішимо.
Кілька днів згодом Наталка Даниловичева зголосилася на аудієнцію до коменданта Савіна, де дала донесення на саму себе і на свого чоловіка. Допитана після цього Савчуком дала показання до протоколу, що з Юрієм Даниловичем живе без законного шлюбу, звати її Велічко, вона українка і жодному засланню з Поділля не повинна підлягати. У транспорті та у Калючому опинилася у зв’язку з випадковим збігом обставин. Як повноправна громадянка СРСР, домагається права повернення на Західну Україну, де народилася і де до сьогоднішнього дня проживає її найближча сім’я, яку радянська влада не рушила і нікуди не переселяла. Тут дала Савчуку детальні персональні дані стосовно своєї сім’ї та її точну адресу.
Савчук писав протокол російською мовою, але в розмові з Наталкою переходив на українську. Хотів упевнитись, чи допитувана володіє українською. Закінчив протокол, наказав їй підписатися.
— Мусимо це все перевірити. Але чи не жаль вам того Даниловича? Спільне життя, маєте дитину. Мабуть, уявляєте собі, що якби навіть вам дозволили повернутися на Україну, то його звідсіль не випустять. Поляк, спєцпєрєсєленєць, офіцер...
— Офіцер? Мій чоловік, то значить Данилович, ніколи не був офіцером.
— Чоловік не був офіцером? Захищаєте його. Але ми й так своє знаємо. Розумію, це батько вашої дитини. А буде змушений тут залишитися. Можливо, навіть назавжди...
— Пане комісаре, не мучте мене. Що мене єднає з Даниловичем, то моя особиста справа. А правда є така, що я вирішила боротися за повернення, бо мені тут дитина гине! Навіть краплі молока не можу для малого дістати. Допоможіть мені звідси виїхати! Благаю! А Данилович є батьком дитини, мусить це зрозуміти. Усі нам говорять, що влада радянська є справедливою, ну то я вірю в її справедливість. Допоможіть мені, благаю.
— Не плачте. Як росіяни кажуть: «Москва слєзам не вєріт»... Перевіримо, побачимо. Закон є законом. То добре, що ви довіряєте радянській владі. Чекайте спокійно. Таке рішення залежить не від мене, не від коменданта Савіна. А поки що про свої старання нікому не говоріть.
Наталка в комендатурі додержувалася версії, узгодженої з чоловіком. Пан Данилович в основному надіявся на те, що якщо б вдалося звільнити Наталку з дитиною із заслання, як незаконно вивезену, тоді він колись підніме старання стосовно його повернення, а у найгіршому разі втече звідси. Наталка довго не хотіла на це погодитись. Не вірила, що вдасться. Але турбота про життя єдиної дитини вирішила, що ризикнула...
З головного управління НКВС у Тайшеті прийшла радіограма. Один з її пунктів коротко говорив: «Справу Н.В. перевіримо. Відповідь відволікати, використати Н.В. оперативно». Савін покликав Савчука і показав йому телеграму.
— Ясно?
— Ясно, товаришу коменданте! Попрацюємо.
— А ти думаєш, що та Велічко сама до цього варіанта здогадалася?
— Сумніваюсь, так як ви. Придивляюся до того Даниловича. Розмовляв з ним. На війні не був.
