Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Івась обняв хлопця.
– Так іди в Україну! Там знайдеш собі щастя. І без жодного куруша! Ти гарний хлопець, роботящий – за тебе перша-ліпша дівчина піде!
– Так і піде! Коли б, як батько, пішов я в похід, то, може, і взяв би яку!
– Чудило ти! Хіба можна своє щастя будувати на чужому горі? Хіба твоя мати щаслива?
– Де там! І досі плаче за Україною!
– От бачиш! Ні, брате, сім’ю треба будувати на любові, на обопільній злагоді, щоб усі були щасливі – і муж, і жінка, і діти. А силою брати – це розбій!
– То що – може, й справді гайнути мені на материну батьківщину? В Мерефу! – Керімові очі загорілися надією. – До дядьків?
– А чом не в мої Лубни? Та й Катрі сказав би, що я живий. Щоб ждала! А дівчата в Лубнах такі ж гарні, як і в Мерефі…
– То, може, разом? – Керім підвів на Івася очі.
– Разом? – здивувався Івась. – Тобто тікати? Але ж мені це не просто. Піймають – заб’ють до смерті і мене, і тебе. Та й зима на носі. А взимку як тікати? Степ голодний, холодний, без’їжний…
Вони надовго замовкли, кожен думаючи про своє. Івась не вперше задумувався про втечу. Бо хто ж із невільників не мріяв будь-що вирватися на волю? І зараз, збуджена словами Керіма, його уява запрацювала в цьому напрямку. Крушачи кайлом ніздрюватий черепашник, він перебирав у мислях різні варіанти втечі. Головне – щасливо добратися до якогось міста, де стоїть військова залога чи є царська адміністрація.
Але як туди добратися, коли не знаєш ні мови, ні шляхів, ні самих міст? За одну ніч не далеко втечеш, а вранці наглядачі виявлять відсутність невільника, доповідять беєві – і той пішле кінну погоню, яка швидко наздожене втікача. Де заховаєшся від переслідувачів у рівному, мов стіл, голому осінньому степу?
І так і сяк розмірковував він, а виходила одна безвихідь. Ніякої надії на успішну втечу!
Про це ж, видно, думав і Керім, бо після тривалої мовчанки, вибравши хвилину, коли нікого поблизу не було, раптом сказав:
– Треба тікати морем!
Івасеві така думка не приходила в голову, і він здивовано підняв брови.
– Морем? На чому і куди ми допливемо морем? Це ще більш непевно, ніж степом. У морі взагалі ніде не сховаєшся! І як знайдеш на морі шлях?
Керім підійшов до Івася впритул, зашепотів схвильовано:
– Це єдина можливість – морем. Бачиш, нам би тільки перепливти Киркінітську затоку. А там уже Україна, там, на Прогної, запорожці, на Бузі – флот. Це найближчий і прямий шлях, бо через Перекоп удвічі, а може, і втричі далі… Де взяти судно – це моя турбота. Якийсь каюк чи баркас я знайду. Напрям удень прокладемо по сонцю, а вночі – по зорях. Якийсь час я рибалив і все це знаю… До того ж ніхто зразу не здогадається, що ми втекли морем, – спочатку шукатимуть у степу… А поки спохватяться, ми будемо вже далеко або й на тому боці… Про харчі і мови немає: я вже домовився з матір’ю – вона приготує…
– То мати відпускає тебе?
– Атож. Ми вже не раз говорили з нею, щоб я перебрався в Україну, а потім і її забрав би до себе. Нам тут важко жити, і мати вірить, що на батьківщині і їй і нам буде краще.
– Звичайно, буде краще. Як я розумію, тут вас ніщо не тримає.
– То ти згоден? Тоді я буду готуватись…
– Згоден. Готуйся!
Та недарма кажуть: чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму повертає.
Вночі раптом подув з України сильний крижаний вітер. Ударив мороз. Почалася рання зима. Степ припорошило снігом, вода в Сарису взялася кригою.
Продрижавши в своїй ямі до ранку, Івась так закляк, що ледве виліз по обледенілій драбині нагору, ледве додибав до каменоломні. Тут його вже чекав з чималим клунком у руках Керім. Глянув на Івася – вжахнувся.
– На тобі лиця немає! Ти посинів увесь! На – вдягайся швидше! – і він витягнув з клунка старого кожуха, шапку та хутряні виступці. – Це батьків одяг. На тебе буде, мабуть, замалий, але іншого немає.
– Дякую, брате, – промовив розчулено Івась. – Справді, такий несподіваний холод – замалим не пропав. Думаю, те, що ми задумали, треба відкласти до тепла.
Він швидко одягнувся, надів шапку, взув виступці. Кожух і справді був замалий, так що застебнутися не було ніякої змоги, а шапка та взуванка – якраз впору.
