Ми проти вас - Фредрік Бакман
— Що ти сказав? — шипить Жанетт.
— Він сам напросився! — повторює Вільям Лют.
Жанетт так сильно копає його збоку по коліні, що Вільям усім велетенським тілом падає ніби підстрелений. Жанетт досконало тримає рівновагу, і коли Лют гупається на землю, вона вже стоїть на обох ногах, демонструючи спокій, якому бракує хіба що насвистування.
Але від усвідомлення, що вона щойно зробила, легені Жанетт ніби стягуються у вузол. Її тренер з єдиноборства завжди повторював: «Жанетт, ніколи не втрачай контролю. Не дозволяй почуттям взяти гору. Тому що тоді сама себе запхнеш у лайно!».
* * *
Міра безрадісно плаче на кухні, зарившись обличчям у светр, щоб не почула донька. За дверима, в кімнаті з обклеєними концертними квитками стінами, у своєму ліжку лежить донька — вона плаче, зарившись під ковдру, щоб не почула мама. Яке щастя, що обдурити батьків зовсім просто. Вони так прагнуть, щоб їхня дитина була щасливою, що вірять, навіть коли їх обманюють.
Майя знає, що мамі й татові потрібно повернути собі контроль над власним життям, і вони намагаються — по-своєму. А ще вони повинні повернути собі те, що в них забрав Кевін. Мамі потрібно відчути, що вона хороша мама, а татові треба врятувати свій клуб: їм обидвом потрібно знати, що вони ще на щось здатні. Що можуть вистояти, завдати удару у відповідь, перемогти. Вони не можуть лякатися темряви, тому що тоді їм не пережити цього разом. Донька чує їхні сварки, навіть якщо вони без слів, вона бачить келихи на кухні — раніше завжди стояло два, а тепер один. Вона знає, що тато приходить додому щоразу пізніше, бачить, як він стоїть перед дверима і щоразу довше зволікає, перш ніж відчинити. Вона помічає конверт із запрошенням на конференцію і знає, що мама так і не запитає, чи можна їй туди поїхати. Майя знає: якщо батьки розлучаться, вони стануть переконувати її, що це не її провина. І вона знатиме, що вони брешуть.
Кевін зламав її. Але зламалися — вони.
* * *
Вільям Лют, хитаючись, піднімається.
— Вам пощастило, що я не б’ю жінок… — задихано каже він.
— Не раджу тобі навіть пробувати! — відповідає Жанетт, хоча голос здорового глузду в її голові волає: «ЖАНЕТТ, СТУЛИ РОТА, ЗАРАЗ ЖЕ!».
— Та я, бляха, на вас в поліці… — починає Лют, але Жанетт шипить у відповідь:
— І що ти їм скажеш?
От ідіотка, Жанетт сама це визнає, але зараз вона просто розлючена жінка в розлюченому місті, де загальноприйняті правила, здається, перестали діяти. Хлопці біля входів до тунелю задкують. Вони не бійці, а просто цькувальники, вони міцні лише тоді, коли перебувають у виграшному становищі. Вільям відрізняється від них, Жанетт це бачить, у ньому є щось таке, що робить його тільки гіршим. Лют спльовує на землю, але не каже більше ні слова. Можливо, обернувшись і виходячи з тунелю, він боїться, що забив Лео до смерті, а може, його мозок витісняє цю думку і знаходить собі виправдання: «Не треба було мене провокувати. Він знав, що може статися».
Коли в тунелі стає пусто, Жанетт схиляється над Лео — у нього все обличчя в крові, але дихання рівне, і, на подив Жанетт, очі розплющені. Погляд спокійний, притомний. Вільям копав його і бив, але хтось мусив стримувати його, тому що обличчя Лео не розбите на місиво. В нього нічого не зламано, тіло вкрите синцями, але їх можна приховати під одягом — так само, як подряпини. Припухлість під очима і носом не така вже й страшна, щоб Лео не зміг ввечері збрехати мамі, сказавши, що на фізкультурі йому запустили м’ячем по голові.
— Не треба було цього робити, — каже хлопець до вчительки.
— Та знаю, — не заперечує вона.
Жанетт розуміє його слова як турботу про неї, але Лео не це мав на увазі.
— Ви що, ніколи не бачили документалок про дику природу? Звірі найнебезпечніші тоді, коли їх поранено, — булькоче Лео, відчуваючи присмак крові в роті.
Тільки-но на дванадцятирічного хлопця перестали сипатися удари, як він уже почав думати про помсту. Лео пам’ятає, що Вільям копав його в стегно, а не в колінну чашечку, цілився в м’які частини тіла, але не вибивав йому зуби, залишив синець на плечі, але не став ламати йому руку. Вільямове милосердя Лео не стане вважати добротою, а лише слабкістю. Йому ще дістанеться.
Коли дванадцятирічний малий, похитуючись, стає на ноги, Жанетт винуватим тоном каже:
— Треба заявити на нього в…
Лео смикає головою.
— Я спіткнувся і впав. Вільям допоміг мені встати. А якщо ви розкажете інакшу версію, я буду свідчити, що ви ударом збили з ніг учня!
Вчителька мала б запротестувати, опісля буде легко її засуджувати за те, чого вона не зробила. Але в цих лісах людей вчать тримати язика за зубами, на добре це чи на зле. Жанетт знає, хто старша сестра Лео, і розуміє, що в нього багато причин бути розлюченим. Якщо вона розповість про те, що сталося, — у школі або в поліції, — хлопець перестане їй довіряти. І тоді в неї вже не буде шансу порозумітися з ним. Тому Жанетт каже:
— Давай домовимося. Я нікому не розповідатиму. Якщо ти зайдеш до собачого притулку Адрі Овіч — знаєш, де це?
Хлопець киває, без сліду пихи, витирає ніс від крові рукавом светра.
- І для чого?
— У мене там клуб бойових мистецтв.
— Хочете навчити мене битися?
— Хочу навчити тебе НЕ битися.
— Вибачте за нахабність, але вам дуже погано вдається не битися, — завважує Лео.
Жанетт присоромлено усміхається. Лео повільно, долаючи біль, суне до виходу, але коли вчителька робить спробу допомогти йому, він відштовхує її руку. Не агресивно, але обриваючи початок можливих переговорів. Хлопець розуміє наміри вчительки — вона намагається врятувати його.
Але їй це не вдасться.
26
«Чиїм буде це місто?»
Намагаєшся бути хорошим батьком усіма можливими способами, але ніколи
