Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

метушні та боротьби[30]. Серед усього цього гармидеру містер Піквік з галантністю, що зробила б честь нащадкові леді Толімглавер, взяв бабусю за руку, поставив під міфічною омелою й шанобливо поцілував. Старенька скорилася цьому прояву чемності з усією гідністю, що пасувала до серйозного та важливого обряду, але молоді панни трималися трохи інакше. Чи то вони не пройнялися повагою до традицій, чи то думали, що змагання надає більшої вартості поцілункові, тільки вони верещали та відбивалися, ховались по кутках, загрожували, дорікали, словом — робили все, але не залишали кухні. І раптом, коли менш настирливі джентльмени, призведені до розпачу їхнім опором, вважали справу за програну, всі вони вирішили, що змагатися більше нема чого, і ласкаво дозволили поцілувати себе. Містер Вінкл поцілував леді з карими очима, містер Снодграс поцілував Емілію, а містер Веллер, не визнаючи забобонів щодо омели, цілував Емму та інших служниць. Бідні родичі цілували всіх, навіть найбільш некрасивих подруг молодої, які в замішанні раз — у - раз ставали під саму омелу. Вордл, притулившись спиною до каміна, з величезним задоволенням дивився на ці сцени, а гладкий хлопець, скориставшись з нагоди, привласнив і дощенту знищив чудовий окраєць пирога, прихований для когось іншого.

Метушня й гомін трохи вгамувалися. Обличчя палали, локони порозкручувалися. Містер Піквік, поцілувавши, як оповідалося вище, стару леді, стояв під омелою і вдоволено дивився на те, що робилось кругом, коли кароока дівчина, шепнувши щось іншим паннам, зненацька вихопилась наперед і, обнявши нашого героя за шию, ніжно поцілувала в ліву щоку. Раніш, ніж містер Піквік встиг, отямитись, його оточило й перецілувало все жіноцтво.

Любо було бачити містера Піквіка в середині гурту, що тяг його то в один, то в інший бік; дивитись, як цілують його хто в підборіддя, хто в ніс, а хто й в окуляри, і чути вибухи сміху, що розлягався по всіх усюдах. Але ще любіше було спостерігати, як трохи згодом, із зав’язаними шовковою хусточкою очима, грав він у піжмурки. Спершу він натикався на всі стіни, мацав у кутках, а потім, упіймавши одного бідного родича, сумнівно й граціозно викручувався спід його довгих рук, викликаючи цим захоплення в усіх глядачів. Бідні родичі ловили тих, кому, на їхню думку, це було до вподоби, а коли гра припинилась, ловили один одного. Втомившись грати в піжмурки, товариство — пани разом із слугами — почало розважатись драконом[31], а після того, як увесь ізюм виловили і всі пальці пообпікали, сіли напроти каміна, у якому жарко палав огонь, до добрячої вечері й величезної святкової чаші, трохи меншої від звичайного казана в пральні, де приємно шипіли й булькотіли в елі чудові на вигляд, такі привабливі гарячі яблука.

— Алеж це — просто розкіш, — зауважив, озираючись кругом, містер Піквік.

— Наш незмінний звичай, — відповів містер Вордл. — На святвечір усі ми разом із слугами, як бачите, сидимо тут, доки виб’є дванадцяту годину, і, чекаючи на різдво, розважаємось фантами та різними старими історіями. Трандл, голубчику, поворушіть дрова.

З розворушених полін шугнули вгору міріади іскор. Гарячочервоне полум’я освітило найдальші кутки кімнати й веселим відблиском заграло на всіх обличчях.

— Ну, — сказав Вордл, — а тепер — різдвяну пісню! Як немає кращої, то я заспіваю своєї…

— Браво! — гукнув містер Піквік.

— Наливайте! — крикнув Вордл. — Не раніш як через дві години побачите ви дно чаші. Наливайте ж усім а я співатиму.

І, кажучи так, бадьорий старий джентльмен, не гаючись, ясним міцним голосом розпочав веселу різдвяну пісню.

Пісню привітали оглушливими оплесками (бо друзі й утриманці — чудова аудиторія) і особливо захоплені були бідні родичі. У камін підкинули нових полін, і чаша почала кружляти знову.

РОЗДІЛ XXIII

Як Піквікці познайомилися з двома дуже милими молодими людьми одної з вільних професій і як розважались на льоду.

— А що, надворі все ще мороз, Сем? — спитав містер Піквік свого улюбленого слугу, коли той ранком першого дня різдва приніс теплої води йому в опочивальню.

— Вода в діжках узялася кригою, сер, — відповів Сем. — А там, унизу, сидить пара костопильців.

— Пара кого? — аж сів на ліжку містер Піквік.

— Пара костопильців, — повторив Сем. — Тільки вони ще вчаться.

— Іншими словами, це — студенти — медики? — зрозумів містер Піквік.

Сем, стверджуючи, нахилив голову.

— Дуже радий цьому, — сказав містер Піквік, кидаючи свій ковпак на ковдру. — Можете йти, Сем.

Сем пішов, а містер Піквік через чверть години був уже в їдальні.

— А, ось він нарешті! — скрикнув містер Вордл. — Слухайте, Піквік, це — брат міс Елен — Бенджемен Елен або Бен, як звемо його ми і мусите називати ви. А цей джентльмен — його сердечний приятель, містер…

— Містер Боб Сойєр, — втрутився Бен, після чого і містер Боб Сойер і містер Бенджемен Елен разом засміялися.

Містер Піквік уклонився Бобові Сойєру; Боб Сойєр уклонився містерові Піквіку. Потім Боб та його сердечний приятель завзято напосіли на страви, що стояли перед ними, і містер Піквік мав нагоду пильно оглянути їх обох.

Містер Бенджемен Елен був дебелий, кремезний юнак з чорним, коротко остриженим волоссям і з білим довгастим обличчям, прикрашений окулярами та білою краваткою. Нижче однорядного сюртука, застебнутого на всі гудзики, виднілась звичайна кількість ніг, кольору перцю з сіллю, що закінчувалися парою не дуже добре наваксованих чобіт. Хоч рукави сюртука були короткі, ніяких ознак манжет під ними не помічалося, і дарма, що на шиї його вільно міг уміститися комірчик, проте ніякого сліду цього додатку не можна було побачити. Загалом він мав досить обшарпаний вигляд і ширив круг себе міцний дух поганих сигар.

Містер Боб Сойєр був одягнений у голубий костюм з дуже грубої матерії — щось середнє між сюртуком і пальтом з усіма властивостями обох — і визначався якоюсь неохайною чепурністю та чваньковитою поведінкою, притаманною молодим людям, що блукають по вулиці вдень і кричать та галасують на ній уночі, називають ресторанних і готельних слуг на ймення та дозволяють собі інші кумедні вчинки. На ньому були картаті штани й довгий дворядний жилет. З дому він завжди виходив із товстою палицею, уникав рукавичок і в цілому нагадував розбещеного Робінзона Крузо.

Ось з якими поважними добродіями познайомився одного різдвяного ранку наш герой, снідаючи на Мейнорській фермі.

— Чудова година, панове, — сказав містер Піквік.

Боб Сойер на це зауваження трохи нахилив голову й попросив Бенджемена Елена передати йому гірчицю.

— Ви здалека