Ґарґантюа і Пантаґрюель - Франсуа Рабле

Кво ме фата вокант абіре, нек ультра ваніс вестріс інтерпеллаціонібус обтупдатіс, меморес велтерфс ілліус адаґіі, кво вентер фамелікус аврікуліс карере діцітур.[176]

— Годі, друзяко! — сказав Пантагрюель. — А по-французькому говорити знаєте?

— Ще й як, сеньйоре, знаю! — відповів подорожній. — Дяка Богові, це моя рідна материнська мова, я народився і дійшов зросту в саду Франції — Турені.

— Тоді (озвався Пантагрюель) скажіть нам, як вас звати і звідки ви сюди прибули. Далебі, ви мені полюбилися так, що, як ви цьому не противний, я вас більше нікуди не відпущу, і ми станемо такими достоту нерозлийвода, як Еней і Ахат.

— Сеньйоре! — сказав подорожанин. — Моє хресне і природне ім'я Панурґ, а прибув я з Туреччини, де сидів у неволі після невдалого походу на Мітилену. Мої пригоди ще дивовижніші за Одисеєві, і я б охоче вам про них розповів, але ж ви берете, воля ваша, мене до себе, на що я залюбки пристаю і шлюбую не покинути вас, навіть як ви підете у скитки до всіх чортів, отож ми ще матимемо час побалакати про це на дозвіллі, а зараз мені потрібна тільки з'їжа: зуби клацають, кишка порожня, горлянка пересохла, апетит вовчий, словом, усе напоготові. Якщо хочете поставити мене на ноги, то побачите, як запихається той, хто три дні не їв. Ради Бога, розпорядіться.

От Панурґ звелів вести його до своєї оселі і принести щонайбільше харчу: так і зроблено; Панурґ добряче того дня повечеряв, ліг у ранні обляги з півнями, спав мертвецьким сном, а прокинувся на сніданок і одразу простісінько за стіл.

Пантагрюель, не спускаючи з думки листа і всіх батькових порад, поклав собі перевірити, які ж у нього знання.

І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що стосувалися всіх галузевих проблем і порушували всі найзаплутаніші питання з будь-якої науки.

Насамперед він виступив на вулиці Фурр проти всієї професури та бурсацтва, а також вільних слухачів — і всіх на слизьке загнав. Потім у Сорбонні виступив проти всіх теологів і крив їх шість тижнів, від четвертої ранку до шостої вечора, із двогодинною перервою, щоб підживитися і збадьоритися, причому сорбонники вливали в себе на отуху звичні трунки.

Диспут збирав судовиків вищого рангу: доповідачів, голів, радців, членів лічильної палати, секретарів, адвокатів та інших, так само як міських магістратів і викладачів канонічного права. І зауважте: більшість як стій вгризлась у вудила, але, попри їхні еківоки та софізми, він їм сорому завдав і переконливо довів, що вони перед ним телята в тогах.

Про його дивовижні знання разно загомоніли всі, навіть жінота, швалі, посередниці, крамарки розрубаним м'ясом, ножівниці та опрочі, й, угледівши його на вулиці, щоразу казали: «Це він!» Його це тішило, достоту як Демостена, принца грецьких ораторів, коли одна стара горбуля, показавши на нього пальцем, вирекла: «Це той самий!»

Як на те, у суді процесували між собою двоє великих панів: з одного боку месьє Сраколиз, позивач, а з другого месір Пийвино, винуватець. Їхня контроверза із правничого погляду виглядала такою заплутаною і трудною, що парламентський суд плавав у ній, як у давньоверхньогерманському язику. Отож за царським указом зійшовся з чотирьох парламентів на нараду вчений квіт і французький жир, зібралася Найвища Рада і всі університетські світила не лише Франції, а й Англії та Італії, як-от Ясон, Філіпп Децій, Петрус де Петронібус, і ціла шатія-братія спорохнілих рабиністів. Оте все куйовдилося сорок шість тижнів, але так і не розлузало горіха і не зуміло підвести справу під якийсь артикул, і тут засідателів узяла така досада, що вони, на свій сором, уробилися, мов гнойовики.

Та ось один із них, на ім'я Дю Дуе, ученіший, досвідченіший і розважливіший за інших, того дня, коли мозок у всіх кренгувало, заявив:

— Панове! Ми тут давно і тільки пусто-дурно кошти витрачаємо, а у справі нашій і досі не бачимо ні дна, ні берега, і що більше її розбираємо, то менше розуміємо, а отже, нам стид і страм, і, по-моєму, гідно нам із халепи не вискочити, бо всі ми оповідаємо сон рябої кобили. А от мені спало таке: ви, мабуть, чули про великого мужа, про метра Пантагрюеля, ото що його визнали за найбільше учене світило нашої доби під час великих публічних диспутів, які він провадив супроти всіх? Я пропоную закликати його сюди і обговорити з ним цю справу. Якщо і цей муж спасує, тоді пиши пропало.

Усі радці та магістри з дорогою душею на те пристали.

І справді, послали по Пантагрюеля і попросили його розсудити і виснувати цю справу за всіма статтями законодавства. До його рук передали усі досьє та акти, які можна було нав'ючити на чотирьох здоровенних ослів насінників. Пантагрюель спитав:

— А що, месіри, сутяжці сеньйори ще живі?

Йому відповіли ствердно.

— На 'кий біс (мовив він) сунете ви мені під носа оцю всю купу шпаргалля та копій? Чи не ліпше почути, як сперечаються між собою живі людські голоси, аніж читати це все бабуїнство, підшите викрутнями, цеполовими диявольськими каутелами і прямими правопорушеннями? Я певен,