Одне без одного - Анна Чмутова
***
— У тебе є час увечері, може, прогуляємося?
За сніданком Віра дивиться на чоловіка з питанням. Вона вже давно вдягнена. Волосся рівними пасмами спускаються на плечі, а дівчина роздратовано їх прибирає. Через переїзд вона пропустила відвідування перукарні й тепер чекала на новий запис. Назар ще не вдягався. Ресторан відчиняється пізніше. Тож чоловік дозволяє собі полінитися.
— Можемо. Під’їдеш до мене на роботу? — Гаєвський відпиває каву. — Можемо повечеряти спочатку.
— Домовилися.
Віра закінчує їжу, цілує чоловіка в потилицю й біжить у коридор. Поки спускається в ліфті, пише сестрі. Тисне на неї з проханням швидше думати щодо переїзду. Ідея Назара їй сподобалася, але Варвара зі своєю примисленою незалежністю вперлася.
Звісно, Гаєвська завжди була за незалежність кожної людини й жінок зокрема. Але їхня ситуація не про гордість і чужі гроші.
Віра сьогодні нарешті не бігає. Не мчить у суд, не їде на зустрічі. Нудьгує, перекладаючи документи. Але відпочиває. Бо знає — завтра чергове засідання щодо парочки, які ніяк не можуть поділити своє майно. Начальник декілька разів заходить зі своїми традиційними моралями. Іван теж заглядав, цього разу з сінабоном, але без жодних пропозицій.
А потім їй телефонує Роман. Нервовий і збуджений. Віра пропонує йому зустрітися на нейтральній території. Наприклад, у ресторані Гаєвського.
«У тебе є на вечір місця для двох?»
«Так, ми ж уранці домовилися».
«Не нам».
«У сенсі?»
«У мене ділова зустріч. Але я не хочу робити виторг комусь іншому».
Назар потім їй ще телефонує. Сміється і говорить, що ревнує. А Віра одразу ж губиться:
— Ти ж нічого поганого не подумав? Я просто дійсно не хотіла б тягатися по чужих ресторанах. А зустрітися з цією людиною вкрай треба.
— Нічого не подумав. Видихай.
Віра й видихає. Але недовго. Коли вона в кінці робочого дня нахабно збігає з роботи під приводом вважливої зустрічі, її знову накриває хвилею параної. Гаєвська кілька разів обертається, поки крокує хоч і освітленими, але все одно невідрадними вулицями міста. До цього вони їй ніколи не здавалися настільки чужими.
До ресторану чоловіка Гаєвська ледь не забігає. Не робить це тільки через розуміння: навіть якщо за нею стежать, показувати свій страх — остання справа. Чоловіка в основній залі не бачить, проте одразу ж помічає Романа. Пан адвокат досі нервує. Віра ловить поглядом його різкі рухи, поки він намагається поправити на столі серветки.
— Чого нервуєш так?
Сердюк напружується — Віра бачить, як його хребет витягується, наче чоловік зараз готовий до нападу.
— Бо цей світ кончений якийсь.
— Що вже трапилося?
Одразу ж підходить офіціант, наче відчуваючи, що має розтягнути інтригу. Віра замовляє каву обом.
— Сьогодні до мене підходив Баженов у суді.
— М-м, наш суддя щось хоче нове сказати?
— Він уже сказав. Наказав забрати своїх «журналістських шавок».
— Соломія не зрадіє, коли дізнається, як її називають.
— Угу. Погано те, що він на цей раз вирішив мені погрожувати Полінкою.
— Та що ж воно таке невгамовне? — Віра на емоціях вдаряє долонею по столу. На них обертаються кілька людей за сусідніми столиками. Тож доводиться начепити милу усмішку й перепросити.
— Ніхто не хоче позбутися влади не по своїй волі.
— Теж логічно. А тепер конкретно. Ти мене покликав для чого? Навряд чи просто пожалітися на ці погрози?
— Правильно. Ми можемо відмотати все назад?
— Не можемо.
— Чому?
— Тому що простіше ризикнути й позбавитися чергової гидоти, а не йти на його поводу.
— Але страшно.
— Страшно. Проте ти не захистиш дитину від зла, якщо будеш разом із ним співпрацювати.
Роман опускає голову донизу. А у Віри ворушиться щось у грудях. Мабуть, там живе жалість чи емпатія. Кожен це по-своєму називає.
— Я пропоную попросити Соломію швидше працювати. І не дивись на мене так здивовано. Я зараз тут ледь не єдина мислю раціонально.
— А Поліна як?
— У тебе є десь безпечніше місце для родини? Може, в гори їх кудись відправиш? Або взагалі — в непримітне село десь у центрі України?
Роман зітхає. І Віра чудово розуміє його хвилювання. А потім на обличчі Сердюка в мить міняються емоції. Він наче кам’яніє й прибирає зайві сантименти.
— Що таке?
— Там Баженов.
— Не дивись на нього пів хвилини, я хочу обернутися.
— І що це тобі дасть?
— Розуміння, як він зараз виглядає. Я бачила його востаннє через пів року після смерті батьків.