Богун - Олександр Олександрович Соколовський
А хто з нас іроді заперечував Забуському? Здається, один тільки Нечай. А чому?.. Та тому ж, що ще й досі багато є серед нашої старшини таких великих панів!.. Це ж вони, а не хто інший складали інструкцію для послів, вимагали для себе реєстру в дванадцять тисяч, а для поспільства нічого. Ось у чому біда…
Богун не скінчив: стоячи посеред намету, він саме повернувся лицем до входу й одного з перших побачив Кричевського, що прямував просто до гетьмана, певно, з якоюсь важливою новиною.
Богун разом з Кричевським стурбовано підійшов до столу.
— Що там?.. — з прихованим непокоєм спитав Хмельницький.
— Конецьпольський і Остророг перейшли І копоть під Росолівцями. Підступають під Костянтинів з великими силами. Наша залога не. здержить…
— Отуди к бісу! — прошепотів Гладкий.
Хмельницький помітив.
— Прошу миргородського полковника до порядку!..
Ради не скінчено. Новини, що її приніс пан полковник київський, ми чекали. Погано, коли ляхи зразу ж ударять на Костянтинів. Тільки навряд: бач, який дощ ушкварив… А за ніч залога встигне залишити місто. Наша головна позиція — Пилява. Я буду в замку, військо отабориться над правим берегом Ікви. Лівий бік хай займають ляхи, коли хочуть… Там позиція дуже невигідна: горби, долини, стави. Х то має щось зауважити? Ніхто?.. Тоді прошу панів полковників до своїх полків… Та ще ось що за тиждень або й раніше прийдуть татари. Вчора увечері від хана була звістка. Оголосити всьому військові.
— Як?.. Татари?.. Чого ж нам_ про це не сказали раніше? — скрикнув Гладкий.
— Ради ще не було скінчено, пане полковнику!.. Цю звістку я залишив на кінець, — загадково посміхнувся Хмельницький, — орди йде сто тисяч… Ось лист…
17Після авдієнції у Конецьпольського дід Панас і Максим наважувалися виходити з свого намету тільки над вечір: боялися зустрічі з Сиворакшею.
А той, як на зло, майже ввесь час крутився поблизу.
То бачили, як він ішов до одного з регіментарських наметів, то топтався коло скарбових возів, то, нарешті, цілими годинами стирчав на майдані проти намету свого пана немовби тільки для того, щоб стати струнко, а потім, ізнявши шапку, вклонитися до землі, якщо йтиме повз його хтось із значніших панів.
Дивне почуття переживав Максим, стежачи крадькома за Сиворакшею. Неясне передчуття небезпеки від неминучої зустрічі з цією людиною раптом притлумлювалося гострим бажанням винайти якийсь підстучп, ухопити несподівано Сиворакшу й мучити, аж поки не скаже, де Оксана.
— Діду, га, діду? А що якби Сиворакша зайшов
Якось сюди, до намету, а ми його потихесеньку — цок та в лобок, та в шкуратяний мішок?…
— Тю-тю… вигадаєш таке! Тут якби самим якось не опинитися в нього в пазурах. І чого той Конецьпольський затримує так довго?.. А про Сиворакшу ти й гадки не май. Це вже з Богуном щось вигадаємо, коли живі будемо…
Дід важко зітхнув: обставини, видимо, складалися так, що сподіватися щасливого повороту навряд чи доводилося.
Надвечір другого дня, коли вщух кількагодинний дощ і розпогодилося, Максим помітив коло намету Конецьпольського незвичайний рух. Десятки слуг виносили на майдан якісь пакунки, діжки з вином, пивом і медом.
Сиворакша крутився тут же: керував десятьма слугами в довгих зелено-жовтих ліберіях. Він то покрикував, то, взявшися в боки, потягував люльку й стежив, як розташовували один коло одного столи, накриваючи їх обрусами, то, нарешті, кудижі зникав, щоб раптом з’явитися знову з такими ж самими, як і він, розпорядниками.
На запитання Максимове один із двораків, пробігаючи повз них, відповів, що готують вечерю на честь князя воєводи руського.
— Виходить, замирився з ними Ярема, — зауважив дід.
Надвечір запалено навколо майдану величезні смолоскипи, а подекуди й ліхтарі. Конецьпольський особисто оглянув столи, покликав до себе мадоиалка, щось наказав йому й кудись подався на чолі цілої сотні розкішно вдягнених двораків і панства.
— Певно, зустрічати Ярему, — сказав дід Максимові.
Справді, щось через півгодини почулися здалеку гучні вівати, вдарили сальви з мушкетів, заграла музика й тисячі голосів загукали: «Віват, віват Єремі».
Стоголоса луна розкотилася табором. Здавалося, все чисто військо польське вітає князя Ярему.
Ніч надходила швидко.
— Дивіться, дивіться, діду: он наче щось зайнялося, — прошепотів Максим, помітивши на майдані маленький зелений вогник.
Не встиг ще дід щось зауважити, як вогник значно побільшав, із зеленого став червоним, а потім яскраво-блакитний. Він залив своїм сяйвом увесь майдан. У ту ж мить й прорізали темряву ракети. У світлі різнокольорових огнів і смолоскипів численна юрба двораків і військових оточила майдан, гучно вітаючи князя Ярему, що під’їхав до намету Конецьпольського поруч із господарем.
За півгодини коло майдану, де накрито було вечерю, з усього табору польського зібрався великий кількатисячний натовп.
— Ну, тепер уже й нам можна вийти, — звернувся дід до Максима, й вони затерлися в юрбі, намагаючись як найближче просунутися до столів, за якими бенкетувало панство.
На чільному місці сидів Ярема, поруч із ним — Домінік Заславський та Койецьпольський з Остророгом.
Щось чи не дві сотні найошатнішого, вельможного панства порозсідалося коло столів на високих фотелях, на лавах.
В оксамитних, підбитих найкоштовнішим хутром кунтушах, у
