Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко
Але я захопилася. Перервемо цей феміністичний дискурс і повернемося до пристрасті. Отже, після всього вищенаведеного, я сподіваюся, Ви погодитеся зі мною: значно краще й безпечніше досліджувати пристрасть до галичанки, аніж пристрасть самої галичанки. Ще раз перепрошую всіх затятих феміністок, я не хочу образити їхніх переконань, які глибоко поважаю, але щиро кажучи не дуже вірю в перспективу перемоги їхньої ідеї на Галичині.
Крім того, я сподіваюся, після прочитання вищенаписаного Ви погодитеся зі мною в неможливості щасливого одруження галичанки із негаличанином, тим більше — іноземцем. Поодинокі випадки, які заперечують це, — це винятки, що тільки підтверджують правило. Тому я перейду до завершення розповіді про історію аристократичної пристрасті, яка так несподівано сплахнула у наших із Германом серцях.
Ми з Германом вирішили переїхати жити в Україну і протягом півроку дуже багато говорили про це між собою, а також з усіма друзями та знайомими. Наші плани ставали все конкретнішими, хоча наразі обмежувалися в основному питанням «чи варто» і не переходили до аспекту «як», не кажучи вже про «коли». Нам дуже подобалося відчувати себе героями, людьми, які мислять неординарно і можуть відважитися на ризикований вчинок, але ми зовсім не поспішали на цей вчинок відважуватися, комфортне й безтурботне студентське життя наразі цілком нас улаштовувало. Розвиток подій прискорив випадок.
Одного разу я повернулася додому в обідній час і застала Германа, який мав би бути в університеті. Він сидів за столом із горнятком кави та цигаркою і дивився перед собою тим застиглим і самозаглибленим поглядом, який не віщував нічого доброго.
— Ти знаєш, що для мене не існує людини, дорожчої за тебе, — напівзапитав-напівствердив він, і в його голосі прозвучало стільки стримуваного трагізму, що я зрозуміла: аби не викликати психічного зриву, я мушу мовчати, погоджуватися, обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану.
Попередньої ночі ми вже дискутували на цю тему, тому лягли спати під ранок, украй виснажені і змучені. За моїми підрахунками, сьогодні Герман мав би зустріти мене з черговим вазонком, кавою, сніданком…
Але цього разу все обіцяло бути серйознішим. Я теж зварила собі кави і сіла за стіл навпроти Германа. Ми почали суперечку про те, що могло б бути з нами, з нашим коханням, з нашими стосунками, якщо би ми поїхали до Львова, а якби нам довелося там залишитися, а якби сталося так, що ми обоє втратили б роботу, а якби раптом виникла ситуація, що нам не було б де жити, а як узагалі почуватися у Львові йому, іноземцеві, людині, яка не знає мови, а з іншого боку, що може статися з нами тут, у Німеччині, де іноземкою почуваюся я, де в мене немає жодних перспектив, де в нього теж немає жодних перспектив, а якщо він одружиться, то перспектив у нього стане ще менше, адже йому доведеться працювати з ранку до ночі, щоб забезпечувати сім'ю, а я буду щовечора влаштовувати йому сцени, бо в нас замало грошей, бо ми не можемо дозволити собі винайняти більше помешкання, бо ми — соціальні аутсайдери, бо в нас немає професії, яка б нас годувала, бо жінкам взагалі не можна довіряти, а українкам не можна довіряти тим більше, бо вони одружуються з іноземцями тільки задля того, щоб виїхати зі своєї країни. А я хочу вивезти його до Львова, а потім примусити їздити до Німеччини на заробітки, а в цей час безтурботно проїдати зароблені ним гроші, хочу використати його, як використовую зараз, адже живемо ми на гроші його батьків, і йому самому цієї суми вистачало б, а так він змушений підробляти, бо я зі своїм українським паспортом не маю дозволу на роботу, не заробляю майже нічого, а навіть ті копійки, які заробляю, намагаюся витратити на себе, а він — моя легковірна жертва, і все це — хитро задуманий план, я спеціально так довго і захоплено розповідала йому про Україну, навіть возила його до Львова, щоб він захворів ідеєю пожити у цьому місті, і тепер я хочу використовувати його ще більше…
Це було вже занадто. Я мовчки зібрала валізи і через тиждень була вже у Львові. Ми не спілкувалися майже два місяці, аж раптом від Германа прийшов лист. Він починався словами: «Моє кохане сонечко!», десь близько 65 % змісту цього листа становили зізнання на зразок: «Я не уявляю собі життя без тебе», було зібрано як мінімум 8–10 віршованих і прозових цитат із класиків німецької і світової літератури, які підтверджували вищенаведене твердження і висловлювали його в більш художньо вивершеній формі. Відразу після численних вибачень і патетичних обіцянок була пропозиція вийти за Германа заміж, повідомлення про те, що він купив для мене «цікавий подарунок», і мрії стосовно нашого недалекого, але щасливого майбутнього (якщо він, звичайно ж, заслуговує на моє пробачення). На 35 сторінках цього послання я навіть зустріла несміливе припущення: «А якщо в нас колись будуть діти», яке, щоправда, відразу ж доповнювалося застереженням: «Але на це ми ще маємо досить часу».
Потім Герман зателефонував, ми помирилися і продовжували листуватися і передзвонюватися. Десь за півроку він приїхав і ще раз запропонував одружитися. Ми почали збирати необхідні папери, але через тиждень він відчув, що його психіка не
