Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Ніяково почувають себе Станіслав Злочевський і Янек Костржевський. Вони теж ляхи, хоч і полковники Запорозького війська. Приємно бути серед пишного панства, але роль підсудна також непереносна їм.
А Барабаш не дивиться ні на кого. Він тільки слухає, як Збаразький читає декларацію комісарів. Оксамитовий баритон молодого магната чарує своєю музичністю, але кожне слово падає у мозок краплею розтопленого металу.
«У хлопи… на панщину… Віддавати на глум і ганьбу жінок та сестер… Покірливо лягати під батоги…» майорять уривки думок, і Барабаш так стискає під столом кулаки, що нігті впиваються йому в долоні.
Артикул за артикулом. Гостро виточені, руїнницькі, як удари келепа по беззахисній голові. І треба сидіти, мовчати, слухати, скорятися цій вимушеній тиші і урочистому ритуалу дипломатичних засідань.
А як воно буде тим, чию смертну муку вимагають підтвердити ці випещені, зневажливо чемні пани?!
…Виключити з козацького війська всіх, хто пристав до нього за останні п'ять років… Не жити в приватних маєтках, а якщо жити, то скорятися власникові, як і всі інші підданці, визнавати його панський присуд і за користування землею і хатами платити працею і частиною від здобутого.
Танцюра потроху освоюється з оточенням, стримано кашляє у долоню і глузливо зиркає на Барабаша.
…Не виходити у Чорне море — ані в морські походи, ані рибалити. Човни геть усі попалити, а кожного, хто намагається вийти у море, карати на горло…
Червоніє Танцюра. Очі його спалахують і обурено зиркають на Збаразького.
…Припинити наїзди на татарський степ. Не грабувати ані караванів, ані чабанів. Не вдиратися у турецькі, татарські, волоські й молдавські землі і стримувати всі такі намагання з боку свавільних людей.
Балика стає багряно-синій. Он як! На козаків зібрали комісію, а Потоцького з іншими не чіпають.
Тільки Сагайдачний нічим не зраджує себе. Сидить з невимушеною грацією світської людини і щось недбало креслить на аркуші паперу. Тільки важкий пильний погляд його вузько посаджених очей обмацує то одного, то другого магната, і жодний з них не витримує їх свердлячої, гіпнотичної сили…
…Довіз до Січі пороху і харчів дозволяється тільки з відома і згоди київського воєводи або черкаського та канівського старост… Число запорозького війська визначається в кількості…
— …яку значить його мосць пан круль, — уриває коронний гетьман.
Сагайдачний випростовується і свердлить очима коронного гетьмана. Той зупиняється на півслові, і на мить сіра криця його очей схрещується з поглядом Петра Конашевича.
Глибока напружена тиша перехоплює подих, простягається над столом перетягнутою струною. Кров стукає у скроні козаків, наче вибігли вони враз на стрімку височінь, що досягає вершиною хмар.
— Скільки? — здушено рубає тишу чийсь голос.
— Серце монарха в руці господній, — ухильно знизує плечима коронний гетьман.
— Але на Житомирській комісії пан гетьман назвав точне число, — карбує Сагайдачний.
Жолкевський нетерпляче супить брови і робить доповідачеві знак продовжувати. А Валентин Калиновський схиляється до небожа коронного гетьмана і тихо питає латиною:
— А що ж ухвалило панство на соймику?
— Тихше, почують, — сичить Ян Жолкевський. — Ухвалено залишити одну тисячу; але хто міг сподіватися, що тен хлопський отаман збере восени цілу армію… Проте пан дядьо вважає, що для захисту степових кордонів доведеться значно збільшити це число.
Збаразький загубив нитку думок. Руки його поквапливо шукають по столу кінець декларації. Коли ось важкий і незграбний, налитий темною, чавунною люттю, підводиться Бородавка і, спираючись долонями на сукно, тягнеться до Збаразького просто через стіл.
— Ні, почекай, пане доповідачу! Скажи, скільки нас буде в реєстрі? Ми люди прості, викрутасів не любимо. Кажи правду.
Хрипкий голос тремтить від ледве стримуваної люті, наче гребля під повіддю. Лунко й різко бринить він під склепінням пишно оздобленої зали. Пани підводять випещені горбоносі обличчя. Ніздрі їх роздуваються від презирливого обурення. Очі кидають блискавки.
— Хам, — цідить крізь зуби Януш Острожський, і його одутлі щоки тремтять.
Невигідно козакам дратувати магнатів. Рука військового писаря Лавріна Пашковського торкається плеча Бородавки.
— Ти що здурів?! Треба вислухати, а тоді сперечатися. Це тобі не шинок.
Але Бородавка відмахується від нього, як від настирливої мухи, і, замість замовкнути, грюкає кулаками по столу.
— Нема чого мед з отрутою ситити! Ми не човгати ногами приїхали, а за ділом. Скільки буде в реєстрі? Ну?!
Сагайдачний мовчки підводиться і рушає до Бородавки.
— Сідай, Ясько, та мовчи. Ти заважаєш, — говорить він і звертається до комісарів. — Даруйте нам, пане гетьмане і вельможне панство. Просимо продовжувати доповідь.
Бородавка дивиться на нього з ненавистю і кидає тоном вище, хрипко і несамовито:
— А ти чого крутиш хвостом, панський попихачу? Злякався за свою булаву? Тільки рота нам не заткнеш! Кажіть, пани, скільки буде у реєстрі, або хай їй трясця, вашій комісії!
Засідання уривається. Старшина кидається до Бородавки і махає на нього руками, ніби намагається загасити вогонь. Інші оточують Балику і кидають в бік панства гнівні вигуки. А Бородавка рветься з рук Злочевського і Пашковського і кричить, вирячивши налиті кров'ю очі:
— Бунт зчинимо! Всі повстанемо! Міщани! Поспільство! Попелом вас розвіємо! Виріжемо до ноги!
— Нахаба! Хам! — захлинається Янош Острожський. — Свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.
— Ще й рилом у тарілку шляхетному панству, — запобігливо підтакуе Свиридович. — Один пан Єзус відає, скільки доводиться нам терпіти від цієї голоти…
Острожський скошує на Свиридовича знищуючий погляд, і той зникає у юрбі старшин, наче й не звертався до грізного феодала.
Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:
— Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.
— Так, — в тон йому відповідає Жолкевський. — Але засідання розпочнеться лише по обіді.
Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:
— А що ж? Мовчати? Вклонятися? П'яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!
— Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, — ввійшов Сагайдачний. — Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.
— Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, — буркнув Бородавка.
Галас
