Дотик - Колін Маккалоу

— Я отримала його від Лі, — пояснила вона. — Хочеш послухати, Елізабет?

— Будь ласка, почитай, — відповіла Елізабет, граючись пальчиками малої.

Рубі прокашлялася.

— Не буду нудити тебе довгим вступом, а потім зачитаю лише деякі шматочки. Ось тут далі йдеться: «Я тепер — старшокласник, почав вивчати латину та давньогрецьку. Наш директор, містер Метьюз, досить пристойний чолов’яга, який не вірить у всесильну палицю, хоча мені здається, що в нашій школі до тілесних покарань ставляться негативно саме тому, що вчаться в ній діти високопоставлених іноземних чиновників. А тепер про те, що тобі не сподобається. З математики у мене кращі оцінки, аніж з англійської, але це лише означає, що мені доведеться наполегливіше працювати над англійською. Містер Метьюз каже, що під його керівництвом навіть повний ідіот стане добре освіченою людиною. Він увів мене у спеціальний курс читання англійських класиків — від Шекспіра й Мільтона до Ричардсона, Дефо та близько сотні інших. Моє читання, каже він, ще не таке швидке, як потрібно, але воно неодмінно таким буде. Чесно кажучи, мені більше подобається історія, але тільки не оті безконечні конфлікти на кшталт війни Троянд. Там здебільшого хрестові походи, битви та зради — і мало науки, як на мене. Мені подобаються греки та римляни, які билися під проводом набагато кращих воєначальників та за шляхетніші цілі. То були війни, поставлені на наукову основу».

— А скільки йому зараз років? — спитала Елізабет, мимоволі посміхнувшись, коли почула гордість за сина в голосі Рубі.

— У червні йому виповниться дванадцять, — відповіла вона, і в її очах заблищали сльози. — Для мене час повзе як равлик, а для нього він летить, а це — дуже важливо. Хочеш, іще почитаю?

— Так, будь ласка.

— «Цього листа я кину в поштову скриньку в селі, тому я можу бути відвертим. Звісно, у школі Проктора ніхто й не подумає про те, щоб цензурувати листи, але я не до кінця певний, що листи, котрі здаються до шкільного поштового відділення, не розпечатуються і не перечитуються. Тут багато всяких хлопців, і далеко не всі вони є старанними учнями або просто приємними та люб’язними людьми. Коли я ходив до початкових класів, то дізнався, що сини магараджів та принців інколи заздрять один одному, бо одні мають те, чого не мають інші, і тому часто зазіхають на чужі речі. Вони інколи бувають такі вправні у брехні, як і самі англійці. Тому наші наставники можуть розпечатувати і читати наші листи хоча б для того, щоб знати настрої серед учнів. Мені дуже сподобалися листи від Александра, бо в них багато добрих порад і здорового глузду».

— А Александр йому пише? — здивовано спитала Елеонора.

— Значно частіше, ніж я, — відповіла Рубі. — Він — Александр Кінрос, власник найпродуктивнішої золотої копальні у світі, тому його репутація як дописувача є бездоганною. Не знаю чому, але йому дуже сподобався мій маленький котик, коли вони вперше зустрілися в Гілл-Енді.

— Продовжуй, — попросила Елізабет.

— «Моє життя у школі є легким завдяки золоту. Я можу без остраху та заздрощів дивитися в очі своїх співучнів, бо я так само, як і вони, можу дозволити собі дорогий костюм або придбати квиток до опери в Лондоні, куди нас інколи водять наші наставники. Мамо, я дуже хотів би мати твоє фото, особливо зараз, коли на тобі стільки коштовностей, що ти скидаєшся на російську царицю. А ще — фотографію тата, будь ласка».

— Сподіваюсь, що ти виконаєш його прохання, — мовила Елізабет.

— Так, неодмінно. Сунь почувається дещо нервово від думки, що йому доведеться позувати ще одному мандрівному фотографові у своєму найкращому вбранні.

— Давай повернемося до листа, Рубі. Як же ж гарно пише твій хлопець!

— «Мої успіхи в математиці такі великі, що я вже отримую консультації разом з хлопцями, які готуються до навчання в Кембриджі. Містер Метьюз каже, що в мене ньютонівський всеохопний хист до математики, але я підозрюю, що таким чином він просто хоче мене спонукати до кар’єри викладача. Але мені не надто хочеться рухатися в тому напрямку. Інженерна справа є набагато цікавішою. Я хочу будувати речі з металу… Моїми найліпшими друзями залишаються Алі та Хусейн, сини шаха Насреддіна з Персії. Життя там дуже небезпечне та сповнене несподіванок: якісь люди постійно намагаються убити шаха, але він не збирається помирати саме в такий спосіб і тому має сильну охорону. Не кажучи вже про те, що невдах убивць страчують привселюдно, бо це слугує запобіжником, пояснюють мені Алі та Хусейн». — Рубі поклала листа. — Оце і все, що тут може бути тобі цікавого, Елізабет. Решта — це чисто материнське чтиво, і коли я читаю його, то не можу стримати сліз. — Вона вмить причепурилася і поправила зачіску. — Як ти гадаєш — я зможу видати себе за російську царицю, га? Особливо у тому новому платті від Соваж. Та з усіма моїми діамантами та рубінами.

— Я дам тобі поносити оту кумедну брильянтову тіару, яку мені щойно придбав Александр. Лишень вдумайся, Рубі! Тіара! Де ж я її носитиму, га?

— Ти її надягнеш тоді, коли до колоній приїде якийсь королівський принц, — діловито зазначила Рубі. — А Александра запросять з усіма іншими великими цабе поцілувати того принца в сраку.

— Де ти набралася таких, з дозволу сказати, метафоричних виразів?

— Під парканом, моя люба Елізабет, під парканом. Бо саме там я зростала.

Жорстокі тортури відновилися через півроку після народження Елеонори, і Елізабет навіть не намагалася вдати, що їй це доставляє хоч якесь задоволення. Найбільше її бісило те, що Александр знову став приходити до неї в ліжко, прекрасно знаючи, що це їй не подобається. І він наполягав на виконанні подружнього обов’язку, хоч якою б позбавленою кохання та задоволення справою не було це заняття. Інстинктивно відчуваючи, що Александр оскаженіє, якщо дізнається, що вона обговорює їхні стосунки з його коханкою, Елізабет вирішила поговорити з ним самим.

— Ти кажеш, що я холодна, що немає для тебе задоволення в «акті», бо немає в ньому задоволення для мене. Однак ти досі приходиш до мого ліжка і вивергаєш своє… е-е-е… сім’я. Як ти так можеш, Александре?

Він розсміявся і знизав плечима.

— Так уже влаштовані чоловіки, моя люба. Якщо перед чоловіком з’являється оголене жіноче тіло, він неодмінно на нього зреагує.

— А що як оголене жіноче