Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Ну, цього я би точно не схотів, — так само тихо промовив Беженар.

— А чого б ви схотіли?

Напевно, він відповів якимось іншим чином, тому що Ліда після паузи промовила:

— Класно ви вмієте... А... Оця ваша штанга скільки важить? Ви б могли мене туди назад віднести? Я не надто знахабніла?

— Без проблем, — запевнив він. — Мені навіть приємно буде.

За мить дівчина тихо скрикнула.

— А що, свічку ми так і не палитимемо? — почувся його голос вже у кімнаті.

— Для чого вона нам? Тільки... — Ліда на мить затнулася,— вимкніть світло, добре? А раптом воно саме увімкнеться? Я злякаюся...

У темній кімнаті клацнув настінний вимикач.

***

— Слухай, я таки збігаю, — нарешті не витримав Медвідь. — Явно щось сталося. Мені інтуїція підказує, що з Васютою якісь проблеми і Щур закликав шефа.

— По телефону говорить, — знизав плечима Олег. — Ну, ходімо, а то мені також набридло стояти.

І, увійшовши до корпусу, лікарі почали підійматися сходами.

Коли Медвідь прочинив двері шефового кабінету, на обличчі з'явилося нерозуміння, яке одразу перетворилося на переляк. Але правець, що скував усі рухи, тривав лише мить. Ілля смикнувся досередини.

— Прокоповичу!

Той сидів на підлозі, притулений спиною до шухляд власного столу поруч із перекинутим стільцем, і практично не дихав. Обличчя його було синюшним. Ілля кулею вилетів до коридору, вигукуючи не своїм голосом:

— Маша! Маша!!! Ноші бігом!!! У кабінет!

Почувши ці крики, Олег убіг у коридор, а потім пропхався до кабінету. Удвох вони відтягли Малевича від столу і поклали горілиць на підлогу. При цьому почувся лише слабкий хрип. Медвідь торкнув шию зава у проекції «сонної» і сказав:

— Качай!

Склавши долоні хрест-навхрест, Олег почав непрямий масаж серця. Ілля, набравши у груди повітря, вдихнув у його рот. У кабінеті було тісно. Позаду з'явилася перелякана Марійка з ношами.

— Давай бігом — грузимо!

Вони відсунули Малевича. Поставивши поруч із ним ноші, одним рухом переклали його важке тіло, відірвали від підлоги і, насилу «виїхавши» крізь вузькі двері, понеслися коридором у напрямку реанімації.

— Двері відчиняй! — кричав Медвідь, хоча Марійка і так була далеко попереду.

Мало не висадивши двері, вони увігналися до відділення АІТу. Там відразу здійнявся ґвалт. На вході їх зустрічали. Щур перехопив у Олега одну ручку, і ноші втягли до палати. Малевича переклали на койку, й вкрай захеканий Олег одразу продовжив масаж. У руках Щура з'явився дихальний мішок із маскою, яку він наклав на обличчя хворого. Ілля стояв поруч, ледве дихаючи.

— Вену давай! — крикнув Щур, — Наталю, бігом підключайся! На, працюй!

Останнє призначалося вже Медвідю. Той перехопив у реаніматолога мішок і встиг «дихнути» лише кілька разів, оскільки всюдисущий Щур знову відіпхнув його, маючи у руках уже інту— баційний клинок.

— Трубку сюди! Інтубуємо!

Наталя, встигнувши приєднати систему, простягла анестезіо— логу криву пластмасову трубку, а Щур, закинувши назад голову хворого, ввів у горлянку інтубаційний клинок.

— Давай! — він простяг руку.

Сестра вклала трубку. Загув наркозний апарат, Щур приєднав шланги до трубки, яка тепер уже стирчала із рота Малевича.

— Давай другу вену! — скомандував Щур. — Тут ні хріна не капає!

— Не можу! — Наталя стукала долонею по другій руці хворого. — Не можу. Усе поспадалося. Руки повні — вен не видно!

— Підключичку давай.

Тепер уже непрямий масаж робив Ілля, а Олег відпочивав. ЩУР налагоджував підключичку.

_ Зупинися на секунду, — попросив він, — бо не влучу.

Медвідь розігнувся.

— Є! Давай струйно! Адреналін, атропін...

— Адреналін уже зробила.

***

В ординаторській реанімаційного відділення було тісно. На дивані примостилася Ада Василівна, перебираючи зі Щуром кардіограми. На столі стояла попільничка з недопалками.

Увійшла Наталя і, зігнувшись до свого лікаря, півголосом запитала:

— Панангін відкапав. Що ставити?

— Реополіглюкін. Нехай дуже повільно... Тиск який?

— Вісімдесят на тридцять.

— Гаразд. Іди.

— Ну, що? — запитав Олег.

— Та нічого доброго. Друга кардіограма аналогічна.

— Масивний трансмуральний інфаркт, — констатувала начмед. — Випадок важкий — не те слово...

— Це завал... — пробурмотів Медвідь.

— Давайте викликати кардіологічну бригаду, — сказав Щур. — Це наш колега...

— Давай, дзвони вже! — підтримала Ада Василівна. — Вони заберуть його. Господи! Ми навіть додому йому ще не повідомили! Рідні ще ж нічого не знають!

— Спочатку на санавіацію! — відрубав Щур. — Емоції потім. їм цілу годину їхати.

І він зняв трубку.

***

Білого кольору високий мікроавтобус із мигалкою від'їхав від корпусу, беручи курс на виїзд із території.

— Діставай, — сказав Медвідь, — мої там залишилися.

Олег простяг йому пачку.

— Хто б міг подумати, що сьогоднішній день скінчиться таким чином...

— Я досі у якійсь прострації, — сказав Щур, підкурюючи. — Коли ви його притягли, я гадав, що вже нічого не буде. Все-таки ми молодці. Уяви собі, якби він на наших руках помер!

— Н-да... Це поїхати можна, — погодився Медвідь.

— Я взагалі не пам'ятаю, як і що робив, — не міг заспокоїтися Щур. — Усе наче в мареві...

— Це ж ми курили, коли внизу чекали, — сказав Олег. — А він, напевно, вже на підлозі сидів.

— Слухай, не труї душу, га? — попросив Ілля. — Я вже годину про це думаю.

— Хто ж знав?— Щур сплюнув у темряву.— Гм-м... Перспективи, якщо тверезо дивитися, туманні... Ось так. Ходить людина, робить щось корисне і не задумується, що, мож— ливо, за якусь годину — бемц! Це ж, фактично, те саме, що й цегла на голову.

— Мужики, — сказав Медвідь, — у мене зараз відчуття таке хрінове з'явилося... Це після того, як ми його у машину загрузили. Дивлюся — лежить такий безпорадний якийсь... Я коли прийшов сюди на роботу, він вже завідував. Крім нас, тут було ще двоє хірургів: Павленко — пенсіонер із тремтячими руками, а другий — Берчук, зараз, кажуть, зовсім спився. Так ось, я щойно після інституту, на початках чергуєш уночі — це ж страшно буває, коли привозять щось таке, що розібратися не можеш, ще й термінове. А шеф завжди вдома, завжди на підстраховці... Розумієш? Свого роду — останній рубіж, остання інстанція, яка ніколи не зрадить. Безвідмовна і