Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
задзвонив у двері Сесіль. Вона відчинила зі своєю променистою усмішкою й зустріла мене так, наче нічого й не сталося. Коли я навідався до Клубу, жоден не зробив мені зауваження, хіба що я нульовий у шахах. Отож поняття помилки та провини — речі відносні. Дідусь Делоне невтомно виголошує, що нема нічого гіршого, як бажати людям добра проти їхньої на те волі. Проте для мене найгірше — не бажати щастя ближнім чи відступитися від такого наміру. Не скажеш, що я не намагався. Можливо, якби Гагарін притримав свою мертву петлю на небосхилі на день-другий, Сесіль прийняли б із розкритими обіймами.

8

Я був у паскудному становищі. Не в безнадійному, ні — у пропащому. Щоб заблокувати королеву Томаша, я вигадав чудовий хід: пішов слоном з g2 на с6, але я завжди граю надто швидко, не встигаючи продумати усі варіанти. Ігор пригнічено похитав головою. Він вирахував помилку раніше за мене. Томаш відчув прокол. Праворуч сидів Павло: поклав голову на кулаки і збайдужілим оком стежив за партією. Томаш зажив слави хорошого гравця. Грав мало. Більше споглядав і коментував, хоча кібітцери позбавлені права голосу. Насправді він уникав партій із найсильнішими гравцями, тому й не виступав проти Леоніда чи Ігоря. Томаш вагався. Достатньо було пересунути свою королеву на f4, щоб поставити мені мат в один хід. Це було зрозуміло як божий день. Він потягнувся за королевою, наче вона була в небезпеці, але затримав руку в повітрі.

— Граєш як селюк, — пробурмотів Павло.

— Ну так ти ж у нас, мабуть, Ботвинник? — відказав Томаш.

— Мішель — початківець. Як ти можеш так погано грати?

Томаш утупився в шахівницю. Його обличчя засяяло.

— Отут я вже не згоден, — запротестував я. — Що за гра: двоє на одного?

Томаш потягся за турою і вже був схопив, якби хтось не завалився у двері. Усі підскочили. Увійшов Володимир, збуджений, гарячковий і захеканий до того, що знівелював одне з клубних правил. Він звернувся до Ігоря російською. Кілька гучних слів змусили підвестися Ігоря й Павла, який вільно розмовляв російською.

— Нурєєв. Залишився на Заході! — переклав нам Ігор.

— Під час посадки в аеропорту Ле-Бурже, — нестямно вів далі Володимир, — він відштовхнув двох агентів КДБ, що вели його. Перестрибнув огорожу й побіг, як навіжений, з кадебешниками на хвості. Йому вдалося сховатися на французькій митниці. Нурєєв вільний!

— Хто це? — спитав Томаш.

— Ти не знаєш Нурєєва? — здивовано мовив Ігор.

— Та звідки йому знати найвидатнішого танцівника світу? — вигукнув Леонід. — Що взагалі поляки можуть тямити в танцях?

— Минулого тижня ми з Леонідом і Володимиром ходили подивитися на нього в «Баядерці» в Паризьку національну оперу, — розповів Ігор. — Навіть сльози проступали. У третьому акті — аж мурашки по залу. З нечуваною грацією він нанизував серію піруетів, тур ан лер та па курю з приголомшливою швидкістю. Донині ніхто не бачив такого. Нурєєв не танцівник — він птаха. Чайка. Він не торкається землі. І не підвладний силі тяжіння. Він літає. Він один заповнював собою здоровенну сцену Кіровського театру. Лише він, світло і музика. Він пурхає у повітрі. Ти не відриваєш від нього погляд, а він носить тебе у вихорі танцю. Сьогодні ми «впустимо пляшки». Жакі, шампанського.

— Чи не ліпше ігристого? Це ж те саме.

— Найкращого, «Кристал»!

— «Рьодерер»? Це буде дорого.

— Неси дві!

Дядечко Маркюзо приніс шампанське та пластикові стаканчики.

— Ти ж не змусиш нас пити із цього? — скипів Леонід.

— Ваші гулянки мені дорогого коштують.

— Не переймайся цим. Сьогодні великий день.

— Для мене «сто другий», — втрутився Томаш.

Той вечір приніс Альберу Маркюзо найбільший виторг за рік, спорожнив запаси шампанського й ігристого та оновив половину столового скла. Гулянка коштувала Ігореві, Леоніду та Володимиру шалених грошей. Свобода Нурєєва безцінна. Ігор попрохав тиші, щоб виголосити тост за Кірова[101] — найкращий кордебалет світу. Він підніс склянку високо, мов штандарт, аж тут вклинився Володимир:

— Я підніму тост за Нурєєва, бо то дійсно видатний танцівник, проте найкращий балет — це Большой!

— Сподіваюсь, ти жартуєш, Кіров вважається беззаперечним еталоном.

Володимир шукав підтримки у решти, однак практично ніхто не чув ні про перший, ні про другий.

— Попервах, можливо. Сьогодні тон задає Большой.

— Ви, москвичі, завжди нам заздрили. Маріїнка до того величезна, що може вмістити дві Паризькі опери.

— Я говорю не про розміри театру, а про реноме балету.

— Дягілєв, Ніжинський, Ваганова — до вашої Москви взагалі такі імена долітали?

— Вони вийшли на пенсію тридцять років тому.

— А Руські сезони хто вигадав?

— Та це було ще до війни. Кого хочеш питай, навіть знавців, — кожен скаже, що Большой у сто разів кращий.

— Та невже? А Нурєєв? Він звідки? З Москви? Е ні, мій любий, з Ленінграда! У п'ятнадцять чи то шістнадцять він хотів вступити до Большого, але ви його не схотіли. Ви хоч розумієте, як облажались? Большой пропустив Нурєєва! Вони не розгледіли талант. Бідненький ночував на вулиці, мов голота. А Кіров його прийняв і виховав. Коли він блиснув у «Корсарі», Большой раптом схотів його переманити. Але він залишився в Кірові! Назви мені бодай одного танцівника Большого на рівні Нурєєва? Нехай за двадцять-тридцять років.

Володимиру було нічим крити. Леонід набив ціну:

— Я двічі був у Большому й десяток разів у Кірові. Ігор має рацію. Я кажу це не через те, що сам з Ленінграда. Нема нічого прекраснішого за Кіров.

Володимир знизав плечима.

— З вами марно сперечатись. Бачу, ви заодно.

— Ти мене розчаровуєш, Володю. Кірову немає рівних. Це очевидно. Пригости нас пляшкою на знак вибачення, — заключив Леонід.

Томаш знайшов мене і покликав назад до шахової дошки. Я вдав, що вкрай зайнятий.

— Тут обговорюють важливі речі.

— Я практично виграв.

— Ти так і не помітив, що тобі загрожував мат?

Він кинув мені недовірливий погляд. Належна мить для естокади, я бачив як Павло чи Леонід частенько так робили:

— Чекати від тебе нічого. Так і залишишся посереднім провінційним гравцем.

Томаш всівся за шахівницю й увесь вечір марно сушив голову над тим, звідки ж надходила небезпека.

9

Імре плакав, тут нічим не зарадиш. Власне кажучи, він не плакав, але сльози самі наверталися, як мова заходила про Будапешт.

— Ти не можеш нічого змінити, — повторював Тібор, тримаючи його за плече й намагаючись бодай чимось розрадити.

Я теж старався якось його втішити. Імре сидів із заляканим поглядом людини, що бачила ті кошмари на власні очі. Перед ним знову поставали облога кінотеатру «Корвін»; студенти, що конвеєром робили

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: