Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Все одно ж — сякий-такий, а — лікар.

Дещо вміє…

Глупої ночі, взявши таксі, доїхала до центру з напакованими мішками потрібних і непотрібних речей.

Дісталася мерії, облашувалася в кутку за колоною, кинувши туди вовняну ковдру. Роздивилася: колись тут йшли засідання, розподілялися землі, лунали промови і панував дивний мер на прізвисько «Льоня-космос»…

Тепер вона тут, на першому поверсі нарізала бутерброди.

За чотири доби перетворилася на робота.

Треба різати — різала, треба сортувати медикаменти — сортувала. Дослухалася до розмов, мовляв, «ось-ось почнеться бійня».

Можна було б зняти поліетиленові рукавички і піти. Просто — піти, сісти в метро і їхати серед інших громадян з почуттям виконаного обов’язку: погралася в свободу — і досить…

…Перші смерті, звістка про які поширилась, мов чадний дим, стисла горло, скрутила нутрощі, змусила зняти кухонні рукавички.

Краєм вуха почула, що в медичній мобільній бригаді не вистачає людини.

Кинулася до чоловіка, від якого це почула. Той одразу знайшов бушлат, розмірів на два більший за потрібний: «Давай з нами. На передову. Скоро буде гаряче!».

Зиркнув на її ноги:

— Перевзутися варто, сестричко! — і посміхнувся лагідно. — Підбори зламаєш…

За взуттям треба було бігти через Майдан, до пункту збору речей — сама туди купу віднесла, а часу на те немає.

Кинулася до першої-ліпшої жінки в кросівках — та сиділа під колоною і озиралася на всіх, мов вовченя. Пояснила, що їй треба бігти нагору, де «гаряче буде», а на ногах — ось це казна-що італійське!

Та беззаперечно скинула кросівки, простягнула. Всередині ще новенькі етикетки, не затерті. Марина перевзулася — розмір підійшов, кинула їй чоботи — теж непогані.

Молода жінка зашарілася:

— Ой, не треба, навіщо…

— А ти що, боса збираєшся бути?

— Я віддам… Я вас знайду і віддам, — почула навздогін.

Кивнула через плече, мовляв, не мели дурниць, сестричко, кому вони нині потрібні!

І помчала за чоловіком, на ходу натягуючи на бушлат білий плащ з простирадла зроблений — з червоним хрестом посередині.

Вискочила на повітря — вперше за чотири доби нарізання і відчула живий рух прохолодного повітря.

Центр міста пульсував, як розчахнута грудна клітка. Бачила таке один раз, коли їх, студенток, водили до операційної. Навіщо логопедів було туди водити — Бог його відає, дуже вони тоді тим обурювались.

Але тепер дивитися на це розпанахане тіло міста було не так страшно, ніби вже бачила таке, тільки в іншому вимірі.

Чоловік, Семенович, чемно перепросив, вилаявшись, мовляв, до інституту літератури, де один з пунктів облаштовано, вже не прорвемось: звідти вже «беркутята» сунуть. Мовляв, доведеться разом з іншими тут, біля Михайла, майданчик для майбутніх поранених мобільненько організувати.

Але і того не встигли, як згори посунули «беркутята» — стискали кільце щільніше, прориваючи барикади. Семенович встиг її ближче до сцени, до жінок, виштовхати. А сам зник у вирі тисячі тіл і голів, у пульсації натовпу, в галасі і хвилях, що здіймалися і котились, як приплив і відплив. За ним пробитися не встигла, адже бачила лише чорні шоломи, що кільцем оточили багатоголову і багатоголосу юрму.

«Це ще не кінець… не кінець…», — приказувала вона, спостерігаючи, як у шаленій тисняві, немов на батальних полотнах художників, немов у кіно — в усьому в чому завгодно, тільки не наяву! — люди зливаються з людьми. Зір і слух відмовлявся сприймати це «батальне полотно», як реальність. Вперше спав на думку вираз — «не вір очам своїм!».

Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.

Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.

Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…

Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.

Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.

Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.

Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.

Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..

Почула, як жінка, що стояла поруч, щільно притиснута до її плеча, прикриваючи телефон рукою, кричала:

— Говоріть до них по-російському!!! Це — кримський «Беркут»!!! Перекажіть всім!

Хтось наказував комусь не їхати сюди, хтось — навпаки вимагав підмоги…

Скільки так тривало, не пам’ятає.

Ранок настав якось одразу, ніби хтось рукою згори провів: над площею посіріло, просвітліло. Загони зникли, немов пішли за ніччю, розсмокталися разом із темрявою, лишивши по собі розтрощені намети…

Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!

Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…

— Вам погано?

Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.

Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.

Посміхнулась у відповідь:

— Дякую, отче. Все в порядку…

І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.

…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…

Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?

Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?

Але ж — вони були!

І їх було багато.

І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.

Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.

Хто згадає їх?

…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних