Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам'яна коробка з кольоровим склом, бронзовими) ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею — якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, — Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж — мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.
Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.
— У вас є письмовий доказ? — з тріумфом питає вона.
Георг поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі
письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.
— Саме так, — з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. — Завдаток ми хочемо взяти назад.
— Отже, ви замовляли склеп?
— Я не замовляла, а тільки дала завдаток.
— Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? — питаю я. — 3 точки зору технічного консультанта?
— Таке буває.— Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Георг перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.
— Що? — Ральф обертається де фрау Нібур — Емілі, в тебе немає квитанції?
— Я не знаю, — белькоче фрау Нібур. — Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!
— Зробити таку дурницю!
Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит — тепер вона спіймала собі акулу.
— Ніхто не каже, що ви не давали грошей, — пояснює Георг. — Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.
Ральф підбадьорюється.
— Ну от.
— Врешті, ми згодні забрати склеп назад, — заявляє Георг, — якщо ви його не хочете.
— Ну от, — повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.
Я вражено дивлюсь на Георга. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.
— А завдаток? — питає Ральф.
— Завдаток, звичайно, залишається в нас, — кажу я. — Так завжди робиться.
— Що? — Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.
— Та це ж було б курам на сміх! — каже він. — Ні, з нами так не вийде!
— З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.
— Ми ж нічого не замовляли, — з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. — До того ж, ви надто дорого хотіли.
— Тихо, Емілі! — гримає на неї Ральф.
Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.
— Є ще суд, — загрозливо додає Ральф.
— Сподіваємось, що таки є.
— Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? — питає Георг Емілі.
Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.
— Аякже, — відповідає Ральф. — Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?
— Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.
— Дякую, — манірно каже Емілі.— То як із завдатком?
— Я вам ось що запропоную, — заявляє Георг, стаючи раптом надзвичайно люб’язним. — Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.
— Гаразд! — відразу згоджується фрау Нібур.
— Тихо, Емілі! — Ральф штовхає її в бік. — Ось чого захотіли! — сердито відповідає він Георгові.— Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?
— Ну, то беріть склеп, — кажу я, — хай буде так.
Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік — ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Георга: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.
— Але де ж ми дінемо склеп? — питаю я Георга, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. — Зробимо з нього собі приватну каплицю?
— Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити імена, тоді склеп стане… — Георг робить паузу.
— Маленьким пам’ятником полеглим на війні,— докінчую я. — Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.
— Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.
— А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.
— Гармату, — задумливо каже Георг. — Понівечену снарядами гармату. Це було б щось нове.
— Однак тільки для селг, з якого на війні загинули самі артилеристи.
— Послухай, — каже Георг, — дай волю фантазії. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А потім побачимо!
— А що якби приліпити до нього обеліск? Так би ми р^или одразу двох зайців.
Георг сміється.
— Коли ти впораєшся з цим, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик рейнгардтського,
