Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Голубко моя, — мовив розчулено Ігор, — навіть коли б я знав, що зустріну тебе, я б однаково не міг і на день спізнитися. Армія...

— Я розумію, я б і сама не дозволила через мене спізнюватися, таке вже щастя, що ми побачилися!

— Правда?! Ти кажеш — щастя?

— Звичайно! Адже зовсім випадково! Галинка моя наказала: «Передай привіт запорожцям і погладь дівчинку з мармуру». Вона така в мене чудернацька, Галинка.

— Вона чудова, твоя Галинка! Коли б не це доручення, ми б не зустрілися! Літочко, ти не втечеш від мене зараз? Ми можемо бути вдвох до мого від’їзду?

Літа поклала йому руки на плечі.

— Я буду з тобою до самого твого від’їзду, до останньої хвилинки, я проведу тебе до поїзда, якщо ти захочеш.

— Про що ти кажеш? «Якщо захочеш»! Я хочу до останньої хвилини бути з тобою.

— Але, певне, в тебе ще справи, твої військові діла, товариші — ти роби все, що тобі треба, а я почекаю вдома або тут.

— Тут, тільки тут. Оце сьогодні наш дім. На щастя, ні, я таки справді щасливий — вже з усім упорався, завтра тільки треба зайти забрати деякі папери. Я приїхав з військовим лікарем, моїм другом. Я тобі потім розповім усе про нього, це той, котрий латав мою рану. Ми з ним з корпусу знайомі, а тепер стали великі друзі...

Вона згадала, що і в монастирі він починав щось розповідати, раптом уривав себе і казав: «Ну, про це я вам потім докладно розповім». Так і зараз.

Він уважно поглянув на неї і мовив:

— Але в тебе трохи стомлений вигляд. Ти довго була в музеї? — турботливо запитав він. — Дай, я розшнурую тобі чобітки, вмощуйся на канапі і відпочивай.

— У музеї я була не так довго, — сказала Літа, — але я зранку поїхала з дому, знаєш, крамниці, гостиний двір, пасаж... Я хотіла дещо ккупити дітям. Якщо можна, я перш за все помию руки, а то ж трамваї, конки, скрізь стільки народу. Я справді трошки втомилася.

— Ох, я дурний!—схопився Ігор. — Мий руки, і ми спочатку спустимося в ресторан і пообідаємо.

— Ні, ні, нізащо, я не хочу їсти, і вже досить з мене круговерті, гомону, галасу, чужих людей. У сестри весь час так, як у ресторані.

— Ну, то я покличу лакея і замовлю обід сюди.

— Не треба, будь ласка, — благально мовила Літа, — я нікого не хочу бачити, крім тебе, і справді, я зовсім не хочу їсти.

— Та врешті захочеш, і я, між іншим, також, — переконливо мовив Ігор. — У мене виникла геніальна ідея!— Він, ніби сам дивуючись з того, що йому спало враз на думку, звів угору ліву брову. Літа згадала, як торік у монастирі він робив так і ставив навмисне серйозно якесь запитання, яке доводило, що він чудово все розуміє і з усього підсміюється, але закинути йому нічого не можна було. Так він спитав тоді: «Ви й голос його, Іоанна, чули?» Або у матері Серафими: «Приготувати якісь анекдоти?» Літі подобався цей вираз його обличчя — він одразу створював веселий настрій.

А от коли він хотів зупинити себе, стримати, він закушував куточок нижньої губи і навіть одвертався, щоб не бачили виразу його очей, обличчя. Зараз, коли вона побачила, як він підвів брову і зробив наївно-серйозні очі, вона весело розсміялася.

— Ну-ну, кажи швидше!

— Ти не віриш, що в мене можуть виникнути геніальні ідеї? Навіть наш полковник казав: «Ніколи б не подумав, що у Ігоря Павловича може виникнути така геніальна думка про розміщення батарей», — і переконувався, що я був правий.

— Я не знала, що ти хвалько і задавака, я раніше не помічала.

Їм обом здавалося, що «раніше», вони бозна-скільки часу були знайомі... а не три дні...

А зараз він, певне, хапався за ці «геніальні ідеї»— якісь дріб’язкові, звичайнісінькі справи, щоб втамувати те глибоко вистраждане, що мало вибухнути, і він хотів підсвідомо відтягти час, бо не знав, як усе обернеться, не міг розмірковувати, вирішувати, тому легше було одразу турбуватися про обід, щоб Літуся спочила, щоб помила руки, як захотіла. Чи висить там чистий рушник? Щоб погодилась на його «геніальну ідею».

— Я зараз піду на Невський, до Єлисєєва і куплю всього, що треба, не менше добового офіцерського раціону, а ти за цей час трохи відпочинеш. Хочеш, я розстелю тобі постіль у другій кімнаті?— спитав він так просто, як спитав би товариша, сестричку з лазарету, не надаючи ніякого особливого значення. Літа так і сприйняла це.

— Ти так турбуєшся, наче я до тебе в гості приїхала хтозна-звідки, — засміялася