У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст
Зумівши переконати себе, що, хай би як я там учинив, а Альбертина вернеться ввечері, я вгамував біль, завданий мені Франсуазиною звісткою про її від’їзд (бо тоді мене було за-скочено зненацька, і я повірив, що ця втеча безповоротна). Та ось після перерви біль, а біль живе своїм життям, знову дався взнаки; він був так само страшний, бо виник раніше за втішну обіцянку, дану мною самому собі, вернути Альбертину. Я місця собі не знаходив. Єдиний спосіб вернути її в черговий раз зроду не був особливо успішним, хоча я застосовував його завжди, відколи покохав Альбертину. Я робив так, ніби не кохав її, не страждав від її від’їзду, я брехав їй. Аби вернути її, я міг би діяти рішуче, вдаючи, що сам з нею порвав. Я надумав написати їй прощального листа, в якому поставитися до її від’їзду як до від’їзду безповоротного, а тим часом послати Робера де Сен-Лу з метою вчинити на неї, буцімто без мого відому, найбрутальніший тиск, аби Альбертина негайно вернулася. Я вже пересвідчився з Жільбертою, як небезпечно посилати листи, написані з удаваною байдужістю, яка стає зрештою справжньою. Навчений цим, я не мав би писати Альбертині так, як колись Жільберті. Але так званий досвід — це не що інше, як виявлення перед нами самими якоїсь риси нашого характеру, і ця риса дається взнаки і далі, і то тим виразніше, що ми її раз собі усвідомили, а стихійний відрух, що керував нами раніше, ще посилюється завдяки підказкам пам’яти. Плагіат, якого найважче уникнути окремим одиницям (а також цілим народам, які уперто тримаються за свої помилки і поглиблюють їх), — це само-плагіат.
Сен-Лу, як мені було відомо, перебував у Парижі; він миттю примчав до мене, моторний і послужливий, як колись у Донсьєрі, і згодився негайно їхати до Турені. Я запропонував йому таку комбінацію. Він мав висісти в Шательро, віднайти дім пані Бонтан і почекати, коли Альбертина вийде надвір, бо вона могла його впізнати. «Отож, ця молода дівчина мене знає?» — спитав Робер. Я відповів, що навряд. Думка про такий розвиток подій сповнила мене великою радістю. Проте вона зовсім розбігалася з тим, що я постановив спершу: влаштувати все так, аби не виглядало, ніби я розшукую Альбертину; однак мій задум видавав мене з головою. Але натомість він мав неоціненну перевагу: я міг себе переконати, що мій посланець побачить Альбертину і, напевне, її привезе. Якби від самого початку я добре розбирався в своєму серці, то передбачив би, що саме це приховане в затінку розв’язання, нібито нічого не варте, візьме гору над постановою терпіти, адже я ухвалив її через безвілля. Сен-Лу і так уже був дещо здивований, що якась молода дівчина мешкала в мене цілу зиму, а я йому про це навіть жодним словом не обмовився; хоча він не раз згадував мою приятельку з Бальбека, жодного разу йому не сказав, що вона мешкає в мене. Тож він міг відчувати себе ображеним моєю недовірливістю. Не можна було виключати, що пані Бонтан розповість йому щось про Бальбек. Але я надто переймався цією подорожжю, щоб ще думати про ймовірні її наслідки. Стосовно того, що він упізнає Альбертину (на яку він, зрештою, уникав дивитися, зустрічаючись із нею в Донсьєрі), то, на думку всіх, вона так змінилася, так роздобріла, що я міг цього не боятися. Він запитав, чи не маю я якоїсь її подобизни. Я спершу сказав, що ні, аби він не міг на підставі фотографії, зробленої десь у бальбецькі часи, впізнати Альбертини, хоча він бачив її мимобіж у вагоні. Але я подумав, що на останній світлині вона нітрохи не схожа на баль-бецьку, як і на теперішню, живу, і що він не впізнає її ні на знімку, ні в житті. Поки я шукав знімок, він лагідно торкнувся рукою мого чола, бажаючи мене втішити. Мене зворушило його співчуття. Робер розійшовся назавжди з Рахиллю, але те, що він пережив, було ще недавно, щоб він не живив до мене симпатії, не проймався особливим жалем до моїх страждань, так само як ми відчуваємо себе якусь спорідненість з люди-ною, яка хворіє на ту саму недугу, що й ми. Крім того, Робер так до мене прихилився, що думка про мої гризоти була йому нестерпна. Отож до тієї, що спричинила їх, він відчував уразу, змішану з подивом. Маючи мене за істоту вищого порядку, він уявляв собі ту, яка мене скорила, за істоту уже зовсім незвичайну. Я був переконаний, що Альбертина на світлині йому сподобається, та все ж не думав, що вона справить на нього таке саме враження, як Гелена на старих троянців, і тому, все ще шукаючи, казав: «Ет, не сподівайся на щось незвичайне. Фото поганеньке, а потім, і вона сама не якесь там диво, не якась там вродливиця. Просто дуже мила». — «Ба ні, вона, мабуть, чарівлива! — відрік він з наївним і щирим захватом, намагаючись уявити собі жінку, яка здолала довести мене до розпуки і так схвилювати. Маю до неї жаль, що вона завдає тобі болю. Але ж можна передбачити, що саме тобі, натурі, аж до самих нігтів, художній, людині, залюбленій у красу, та ще такою любов’ю, саме тобі назнаменовано від Бога терпіти більше, ніж комусь іншому, при зустрічі з вродливою жінкою. Нарешті я знайшов знімок. «Вона, напевно, знадлива», — сказав Робер, не бачучи, що я простягую йому світлину. Він узяв її в руки, роздивляючись. Його обличчя виражало подив аж до тупоумности. «Оце та дівчина, яку ти кохаєш?» — озвався нарешті він таким тоном, у якому подив був пом’якшений оба-вою мене розгнівати. Він не зробив жодної завваги, вигляд у нього був розсудливий, обережний, трохи погордливий, якого прибирають перед хворим,
