Бійцівський клуб - Чак Паланік
Ти прокидаєшся в аеропорту імені Лоґана, знову.
Подорожувати отак — це суцільна мука. Я літаю на події, які мій начальник не має бажання відвідувати. Я занотовую. Я зв’яжуся з вами пізніше.
Хоч куди б я прямував, я буду там, щоб застосувати формулу, таємниці якої не викажу.
Проста арифметика.
Задача з підручника.
Якщо новий автомобіль, вироблений компанією, де я працюю, виїхав із Чикаго в західному напрямку зі швидкістю 60 миль[6] за годину, задній диференціал заклинює, автомобіль розбивається, вибухає й згоряє разом з усіма всередині, то чи слід компанії відкликати цю модель з виробництва?
Треба взяти кількість уже проданих автомобілів (А), помножити на ймовірний відсоток аварій (В), а результат помножити на середню вартість позасудового врегулювання позовів (С).
А на В на С дорівнює Х. Стільки нам коштуватиме, якщо ми не відкличемо модель з виробництва.
Якщо Х більший за вартість відкликання, ми відкличемо модель і ніхто більше не постраждає.
Якщо Х менший за вартість відкликання, ми відкликати модель не будемо.
Хоч куди б я летів, мене там чекатимуть обгорілі й покорчені рештки автомобіля. Я знаю, в яких шафах заховані всі наші скелети. Вважайте це запорукою, що мене не звільнять.
Гаєш час у готелі, їси в ресторані. Хоч куди б я летів, я заводжу крихітні знайомства з людьми, що сидять поруч мене, дорогою з Лоґану до Кріссі, з Кріссі до Віллов-Рану.
Працюю я координатором кампанії з відкликання товарів, кажу своєму одноразовому другові, що сидить біля мене, але прагну досягти успіху як посудомий.
Ти прокидаєшся в аеропорту О’Хара, знову.
Після першого разу Тайлер став тулити прутень абикуди. Зазвичай великим планом. Або ж набубнявілу кров’ю піхву, чотири яруси заввишки, здоровезну, як Великий каньйон, що з’являлася перед глядачами в ту мить, коли Попелюшка танцювала з принцом. Ніхто не скаржився. Люди їли й пили, як раніше, але вечір уже був інакшим. Їх нудило, вони плакали, самі не знаючи чому. Помітити Тайлерові витівки могла хіба що колібрі[7].
Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту імені Джона Кеннеді.
У мить приземлення у мене всередині все тане й роздимається, коли колесо бухкає на посадкову смугу, але літак перехиляється й зависає, вагаючись, чи вирівнюватись йому, чи перекидатись. У цю мить ніщо не важить. Поглянь на зорі — і тебе нема. Твої речі в багажному відділенні не важать нічого. Ані несвіжий запах з рота. За вікнами — темрява, а турбінні двигуни ревуть на зворотних обертах. Під їхній рев салон літака хилиться під небезпечним кутом, і тобі вже ніколи більше не доведеться заповнювати звіт про витрачені у відрядженні кошти. На витрати, більші за двадцять п’ять доларів, потрібна квитанція. Тобі більше не доведеться турбуватися про зачіску.
Бух, і друге колесо вдаряє в асфальтобетон. Звучить стакато розстібання сотні застібок на пасках безпеки, і твій одноразовий друг, коло якого ти мало не помер, каже:
— Сподіваюся, ви встигнете на наступний літак.
Еге ж, я також сподіваюся.
Стільки триває твоя мить. А далі життя відновлює свій плин.
І якимось чином, випадково, ми з Тайлером зустрілися.
Це був час відпустки.
Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса.
Знову.
Тайлера я зустрів на нудистському пляжі. Літо добігало кінця, і я задрімав. На голе й спітніле Тайлерове тіло поналипав пісок, мокре волосся пасмами спадало йому на обличчя.
Тайлер був тут довго перед тим, як ми зустрілися.
Він діставав з води нагнане хвилями колоддя й витягав його на берег. Потім Тайлер закопував його в мокрий пісок так, що стовбури заввишки майже з людину ставали півколом кілька дюймів[8] один від одного. Коли я прокинувся, чотири колоди вже стояли, а Тайлер волік п’яту.
Він викопав яму біля одного кінця колоди, потім підійняв її за другий кінець, колода опустилася в яму і стала, трохи похилившись.
Ти прокидаєшся на пляжі.
Крім нас, на пляжі більше нікого не було.
Паличкою Тайлер накреслив на піску пряму лінію за кілька футів віддалік. Потім повернувся, випрямив колоду й притоптав землю навколо неї.
Це бачив тільки я.
Тайлер озвався до мене:
— Не знаєш часом, котра година?
Я завжди ношу годинник.
— Не знаєш часом, котра година?
Я запитав, де саме.
— Тут, — відказав Тайлер. — Тут і зараз.
Була шістнадцята година шість хвилин.
За якийсь час Тайлер, схрестивши ноги під собою, сів у тіні, яку відкидали колоди. Тайлер сидів кілька хвилин, потім підвівся, скупався, натягнув футболку та спортивні штани й намірився йти. Я мусив запитати.
Я мусив знати, що робив Тайлер, доки я спав.
Якби я міг прокинутися в іншому місці, в інший час, міг би я прокинутися іншою людиною?
Я запитав Тайлера, чи він часом не художник.
Тайлер стенув плечима й показав мені, що кожна колода була ширшою знизу. Він показав мені лінію, яку накреслив на піску, і пояснив, як за її допомогою виміряв тінь від кожної колоди.
Інколи ти прокидаєшся невідь-де і доводиться питати, де ти.
Тінь велетенської руки — ось що спорудив Тайлер. Лише зараз чотири пальці були довгими, як у Носферату[9], а великий палець закоротким. Але Тайлер сказав, що рівно о пів на п’яту рука була досконалою. Протягом однієї хвилини велетенська тінь долоні була досконалою, і протягом однієї досконалої хвилини Тайлер сидів у тіні досконалості, створеної ним самим.
Ти прокидаєшся й опиняєшся ніде.
Хвилини досить, сказав Тайлер, задля неї треба чимало потрудитись, але хвилина досконалості варта витрачених зусиль. Одна мить — це все, чого взагалі можна очікувати від досконалості.
Ти прокидаєшся, і годі з тебе.
Його звали Тайлер Дьорден, він працював кіномеханіком у профспілці, ще працював офіціантом на бенкетах у готелі в середмісті, а ще дав мені свій номер телефону.
Ось так ми зустрілися.
4
Сьогодні ввечері на паразитах мозку всі постійні відвідувачі. Зустрічі в групі «Понад межами» завжди збирали чимало люду. Це Пітер. Це Альдо. Це Марсі.
Привіт.
Ми називаємося. Знайомтесь, це Марла Зінґер. Вона сьогодні вперше прийшла до нас.
Привіт, Марло!
У «Понад межами» ми починаємо з Обміну Новинами. У назві групи немає нічого про паразитів мозку. Ти ніколи не почуєш, щоб хтось бодай словом згадав про паразитів. Щоразу всім кращає.
