Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко
І тут я пригадала одну бульварну статтю й подумала: ця короткострижена нова стара баба Славіка може виявитися новим старим мужиком. Адже Славіка ніколи не надихали жінки, вони його кидали, зраджували, використовували, брехали та нагинали. А раптом він зневірився остаточно і тепер зустрічається з чоловіками? Недарма «жополавочные бабки» (за визначенням Зойки) нашого під’їзду уїдливо цікавляться, що ж він не одружується і коли ж це я замість «кравчучки» із розсадою балконної петунії почну возити візок із немовлятком?
Я навіть не встигнула жахнутися через таку разючу зміну життя Славіка у своїх помислах, коли збагнула: відтак думка про те, що онук приведе до хати не нову стару бабу, а мужика, – мені не видається огидною. Мені це навіть подобається. Так буде спокійніше. Чоловік не лізтиме на мою територію, не буде зі мною змагатися за Славіка, а якщо і стане – не звичними мерзенними жіночими методами. Чоловіки займають менше місця, вони компактніші у побуті. З ним можна буде поговорити про Сибір (жінок розмови про Сибір майже ніколи не надихають), про репресії, про старе життя. Можливо, він багато мандрував, знає неймовірні історії. Можливо, у нього хороша пенсія, та й заробляють чоловіки більше, малоймовірно, що Славік притягне додому утриманця.
Може, у нього була чи є героїчна професія, Зойка завжди мріяла про чоловіка героїчної професії. От вона здивується, що мріяла вона, а зустрічається з таким чоловіком – мій Славік. Мабуть, скаже, що він примудрився «насрати і в її душу».
Я вже вирішила зателефонувати Зойці, щоб поділитися «новою віхою у житті Славіка» та й запросити на оглядини, як у двері подзвонили. Може, то Зойка сама прийшла, чуйка у неї – дай Боже кожному. Я глянула в каламутне очко, за дверима стояв мужик, навіть не запитуючи «хто то є», я відчинила. То був мій Славік.
– Ба, ти чого зсередини замкнулася? Хтось діставав? – запитав він, за своєю старою звичкою не став чекати на мою відповідь, не дивився в очі, а почав роздягатися, стягувати із себе куртку, шарф, розкидати-розвішувати по місцях. Коли він зняв кепку – я помітила, що він зістриг своє довгувате хвилясте волосся. Славік подивився на себе в люстро, пригладив коротке сиве волосся на скронях:
– Я вчора зачіску змінив, як тобі? Треба подивитися вчорашній піджак, почистити.
І я збагнула: поки що він не приведе ані короткострижену нову стару бабу, ані нового старого мужика, на мить мені стало прикро, «насрал в душу», а потім я звично пішла за його рокотливим голосом, котрий закликав із глибин кухні зробити йому міцний чай.
* * *
Будучи маленьким, Славік часто запитував, як мені жилося тоді, коли не було його мами та його самого, а потім вже – коли мама з’явилася, а його ще не було, чи почувалася я щасливою, чого боялася. Наталю він також діставав питаннями про життя у «зимових краях», вона відповідала, що це наче постійно жити у сніговому заметі. Але Славік залишався невгамовним, він хотів це чути ще раз і ще.
Наталя ніколи не цікавилася розкриттям такої теми, як потреби малої дитини. Вона дослухалася до своїх проблем. Якщо їй була потрібна відповідь і вона її не отримувала або не могла осягнути, вона застосовувала більш зрозумілішу для себе методу, в усьому моя донька прагнула досягати однозначності та точності. Манера спілкування малих дітей її обтяжувала, вона геть не хотіла усвідомлювати, що оці повторення, однакові запитання, однакові відповіді допомагають малим краще відчути картину світу, підтримують їхні несміливі перші порухи думок. Так само, як вони спираються об стіни, стіл, стільці, коли вчаться ходити, тримають дорослих за руку, їхній світогляд також потребує своїх опорних стовпів.
Але Наталя цим не переймалася, вона вивела чотирирічного Славіка взимку на вулицю, наліпила на нього круглими валиками сніг, перетворивши сина на снігову бабу, потім витягнула його звідти, червоноокого, зарюмсаного та нещасного, і сказала: «Короче, щось приблизно таке. Втовкмачила я це тобі, неслух?»
Славік більше не ставив їй запитань про зимове життя, обережно щось запитував у мене, але з того часу він боявся снігових баб, думав, що всередину хтось заховав неслухняну дитину. І захлинався від страху та жалю, й просив мене підійти та розмотлошити снігові фігурки – а що, коли раптом ми ще зможемо врятувати неслуха?
Не знаю, чи була я тоді щасливою. Я потрапила у дивні краї, про котрі тільки читала. Дерев тут більше за людей, принаймні – вільних. Я не відала, чого мені не вистачало для щастя. Передовсім тому, що не знала своїх потреб, коли не знати потреб – неможливо зрозуміти, чого тобі бракує. Чоловіка мого, Олексія, запроторили у Вятлаг, тому я оселилася неподалік, була надія, що дозволять довгострокове побачення, ми зможемо зблизитися, я вірила у те, що зрештою завагітнію. Так і сталося, певно, це й було щастям.
Після війни важко знайти чоловіка, просто мужчину, вже не кажучи про свого – чоловіка на все життя. А мені того хотілося. У мене не було нікого та нічого, щоб на все життя.
Ми зустрілися в клубі одного з військових училищ на танцях. Спочатку я подумала, що він військовий, просто вдягнений у цивільне. Але тоді були такі часи, що всі чоловіки здавалися військовими, усі знали, що таке війна. Блідий сіроокий брюнет, старший за мене на сім років. Мені виповнилося двадцять п’ять, мене вважали гарною та тендітною. Соромно, але нема, що розповідати, нічого ліричного, про що мені мріялося, у наших стосунках не було. Так, були почуття, а можливо, й кохання, але все замело сибірськими снігами, завалило сосновими голками, поховало під ялинковими лапами.
Хоча, у нього, як і в мене, було шалене бажання склеїтися з кимось так, що якби тобі відірвало одну руку – було б ще дві запасні. Таку спрагу до життя я помічала у різних рослин, однак, не дивлячись, що за своєю природою вони є більш мудрими та схильними до самозбереження, людина також може відчувати оцю свою рослинність і заради продовження життя чинити опір обставинам, власному характеру, примхам та досвіду.
Я не знала,
