Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

була легковажна, як полячка; але очі її, очі чудові, пронизливо-ясні, заводили погляд довгий, як вірність. Бурсак ані рукою не ворухнув, ніби обпутаний, як у мішку, коли воєводівна зважливо підійшла до нього, убрала його голову в свою блискучу діадему, на губи вчепила йому сережки й оповила його серпанковою прозорою шемізеткою з фестонами, у золото гаптованими. Вона чепурила його і творила з ним силу всяких пустощів з розбещеністю дитини, що нею прикметні пустотливі полячки і що нагнало на бідного бурсака ще більше збентеження. Він являв смішну поставу, рота роззявивши і без руху в її сліпучі очі дивлячись. Стукіт, що розлігся коло дверей у цей час, злякав її. Вона звеліла йому ховатися під ліжко і, як тільки тривога минула, покликала свою покоївку, татар-ку-бранку, і наказала потихеньку вивести його в сад, а звідти вирядити за огорожу. Та цього разу наш бурсак не так уже щасливо перебрався через огорожу: розбурканий сторож гарненько учистив його по ногах, а зібрана челядь довго гамселила його вже на вулиці, та швидкі ноги врятували його. Тепер уже походжати коло будинку було дуже небезпечно, бо челяді у воєводи була сила-силенна. Він стрів її ще раз, у костьолі: вона його примітила і дуже втішно всміхнулася, як давньому знайомцеві. Він бачив її мимохідь ще одного разу; і після цього незабаром воєвода ковенський поїхав, і замість прекрасної чорноокої полячки виглядала з вікон якась товста пика. Ось про що думалося Андрієві, голову звісивши та очі втупивши у гриву свого коня.

А тим часом степ давно вже прийняв усіх у свої зелені обійми, а висока трава, оточивши, сховала їх, і тільки чорні шапки козацькі мигтіли між її колоссям.

— Гей-гей-гей! Що ж це ви, хлопці, так позатихали, — аж обізвався, очунявши від думок своїх, Бульба. — Наче ченці якісь! Та ну їх усі разом, думки оті, до дідька! Беріть люльки в зуби та закуримо, та дамо остроги коням, та поженемось так, щоб і птах за -нами не угнався.

І козаки, припавши до коней, пощезали в тирсі. Вже й чорних шапок не знати; сама тільки смуга гнутої трави ясила слід їхнього бистрого гону.

Сонце давненько визирало на розчищеному небі й живущим, теплодайним світлом своїм залило степ. Усе, що смутне й сонне було в душах козацьких, вмить позлітало; серця, як пташки, стрепенулися.

Степ що далі, то ставав прекрасніший. За тих часів увесь південь, усі ті простори, де теперішня Новоросія до самого Чорного моря, були зеленою цілинною пустелею. Ніколи плуг не переходив незміряними хвилями дикого зела; тільки коні, що ховалися в ньому, яку лісі, витолочували його. Нічого в природі кращого не могло бути; вся поверхня земна являла собою зелено-золоте море, по якому порснули мільйони всяких квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави проглядали блакитні, сині й фіалкові волошки; жовтий дрок стримів угору своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка банькуватими шапками майоріла на поверхні; занесений бозна-звідки колосок пшениці буяв у гущавині. Коло тонкого коріння нишпорили куріпки, повитягавши шийки. Повітря було повне тисячами всякого пташиного висвисту. В небі нерухомо стояли шуліки, розчепіривши крила й без руху затопивши свої очі в траву. Крик табуна гусей, що сунули стороною, відбивався в бозна-якому далекому озері. З трави підносилася мірними помахами чайка і розкішно купалася у синіх хвилях повітряних; ось вона щезає у високостях і миготить тільки одною чорною цяткою; он вона обернулася крилами і блиснула перед сонцем... Дідько на вас, степи, які ж бо ви хороші!..

Наші мандрівці ставали лиш на кілька хвилин на обід, і подорожній їхній загін з десяти козаків злазив з коней, відв’язував дерев’яні баклажки з горілкою і гарбузянки, уживані на посуд. їли самий хліб до сала чи коржі, пили по одній чарці, щоб тільки підкріпитися, бо Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і правили далі путь до вечора. Ввечері увесь степ геть мінявся: на всі пістряві простори його лягав останній яскравий блиск сонця і помалу темніло, так що знати було, як тінь ним перебігала, і ставав степ темно-зелений; випари здіймалися густіші; кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і все куріло пахощами. На небі темно-синьому, наче величезним пензлем, намащено було широкі пасма з рожевого золота; подекуди біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як хвиля морська, вітерець ледве колихався верхів’ям трав і ледве торкався щоки. Вся музика денна завмирала і перемінялася на іншу. Рябі ховрашки вилізали з нірок своїх, ставали на задні лапки і висвистували на весь степ. Сюрчання коників розлягалося дужче. Часом з якогось далекого озерця чувся крик лебединий і сріблом відбивався в повітрі. Мандрівці, постававши серед степів, вибирали нічліг, розкладали вогонь, ставили на нього казана, де варили собі куліш; пара здіймалася і скісно парувала в повітря. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши на попас спутаних коней своїх. Вони розлягалися на свитках. На них прямо дивилися нічні зорі. їхньому вухові чути було весь незліченний світ комашні з трави; весь той тріск, свист, сюркіт — все це дзвінко розлягалося серед ночі, пересівалося через свіже повітря і колисало дрімотні слухи. Коли ж хто з їх зводився і вставав на часинку, то ввижався йому степ, засіяний блискучими іскрами світляних хробачків. Іноді нічне небо подекуди осявали далекі зірниці від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темна зграя лебедів, що відлітали на північ, раптом освітлювалась срібно-рожевим світлом, і здавалося тоді, начебто червоні хустки літали на темному небі.

Мандрівці їхали без жодної пригоди. Ніде не траплялося їм деревини: все степ та степ, безкраїй, вільний, прекрасний. Подекуди тільки збоку синіло верхів’я далекого по обох берегах Дніпрових лісу. Одного тільки разу Бульба показав синам на маленьку зачорнілу в далекій траві цятку, сказавши: «Дивіться, діти, онде татарин скаче!» Маленька голівка з вусами наставила здаля на них вузенькі очі свої, нюхнула повітря, як гончий пес, і як сарна щезла, загледівши, що козаків було тринадцятеро. «Ану, діти, спробуйте нагнати татарина! І не беріться: зроду-віку не впіймаєте - в нього кінь прудкіший за мого Чорта». Одначе ж Бульба мався на обачності, стережачись схованої де-небудь засідки. Вони прибігли до невеличкої річки, Татаркою званої, що подавала воду в Дніпро, кинулися в воду з кіньми своїми і довгенько пливли нею, щоб приховати свій слід, а тоді вже, вийшовши на берег, далі тримали свою путь.

Через три дні після того вони були вже недалечко від місця, куди простували. В повітрі враз захолодало; вони відчули