He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
— Коли ми вийшли з класу, я вперше почув, як вони про мене говорять, — пригадав Томмі. — І їм було байдуже, чую я чи ні.
Припускаю, Томмі відчував, що відстає від решти, ще до того, як намалював слона — зокрема, що його малюнки більше нагадують малюнки першачків, — тож він з усіх сил намагався це прикривати, зумисне малюючи дитячі зображення. Але після слона його проблема вийшла назовні, тому тепер всі чекали, що він витворить далі. Схоже, спершу Томмі старався, але щойно він брався за щось, як навколо починались кпини і глузування. Ба більше — чим дужче він старався, тим сміхотворнішими виявлялись його зусилля. Невдовзі Томмі знову повернувся до свого початкового захисту, створюючи зумисне дитячі роботи, що свідчили, наскільки йому байдуже. З цього часу проблеми тільки поглиблювались.
Якийсь час він страждав тільки під час уроків мистецтва — хоча це траплялось доволі часто, оскільки в молодших класах ми багато займались творчістю. Але з часом проблема і далі розросталась. Його не приймали в ігри, хлопці не сідали поруч із ним під час обіду або вдавали, що нічого не чують, якщо він казав щось у спальні після того, як вимикали світло. Спершу ставлення видавалось не таким уже й безжальним. Місяці могли минати без жодного випадку, Томмі починав думати, що все позаду, а тоді якийсь із його вчинків — або вчинків його ворогів, наприклад, Артура Г. — запускав процес із новою силою.
Точно не знаю, коли почались його істерики. Як я пам’ятаю сама, Томмі завжди славився своїм непростим характером, навіть у яслах, але він мені заявив, що істерики почались тоді, коли його вже дуже дражнили. Так чи інак, саме істерики під’юджували людей, загострюючи ситуацію, і приблизно в той період, про який я розповідаю — влітку, після закінчення другого року старшої школи, коли нам було тринадцять — переслідування сягнули найвищої точки.
І раптом усе припинилось. Не однієї ночі, але досить різко. Я вже казала, що доволі пильно стежила за ситуацією, тож ознаки цього помітила раніше від решти. Все почалося із періоду — він тривав місяць або довше — коли переслідування тривали, але Томмі не втрачав рівноваги. Іноді я помічала, що він от-от зірветься, але якимось чином йому вдавалось себе контролювати; а іноді він просто тихо знизував плечима або поводився так, ніби нічого не зауважив. Спершу така його поведінка розчаровувала. Люди навіть ображались — наче він їх підвів. Зрештою всім почало це набридати і переслідування стали млявішими, аж доки певного дня я не усвідомила, що вже понад тиждень нічого не траплялось.
Сама по собі ця зміна не конче була б така важлива, якби не інші моменти. Крихітні епізоди — наприклад, як Александр Дж. і Пітер Н. ідуть полем разом із Томмі, і всі троє цілком природно собі базікають. Ледь помітна, але чітка відмінність в інтонаціях, коли називали його ім’я. А потім одного дня, майже перед самим закінченням обідньої перерви, ми сиділи на траві неподалік Південного спортивного поля, на якому хлопці, як завжди, грали у свій футбол. Я брала участь у бесіді, але поглядала на Томмі, який перебував у самому центрі гри. Раптом він отримав підніжку, підвівся і поставив м’яча на землю, щоб ударити штрафний. Хлопці завмерли тут і там в очікуванні, а я побачила за кілька метрів від Томмі Артура Г. — одного з найбільших його переслідувачів — який почав Томмі передражнювати: по-ідіотськи імітуючи те, як Томмі завмер над м’ячем, спершись руками об стегна. Я пильно дивилась, але ніхто не взяв з Артура приклад. Інші не могли цього не бачити, адже їхні очі були звернені до Томмі, хлопці чекали на удар, тим часом Артур стояв відразу позаду нього — і не викликав зацікавлення. Томмі послав м’яча через газон, гра продовжилась, і Артур Г. нових спроб не робив.
Така еволюція викликала в мені радість, проте водночас я почувалась спантеличеною. Томмі не докладав більших зусиль до своєї праці — його «творча» репутація була така ж низька, як завжди. Я розуміла, що відсутність істерик дала свій результат, але виявити, що стало ключовим фактором змін, не могла. Щось сталося з самим Томмі — змінилась його поведінка, те, як він дивився людям в обличчя, як розмовляв у своїй відкритій доброзичливій манері — все це відрізнялось від того, як було раніше, і це змінило ставлення до нього оточення. Але що до цих змін призвело — незрозуміло.
Я почувалась спантеличеною, тому вирішила прозондувати його наступного разу, коли вдасться порозмовляти з ним наодинці. Невдовзі випала й нагода: я стала в чергу за ланчем і помітила Томмі попереду.
Мабуть, це звучатиме дивно, але в Гейлшемі черга на сніданок справді була одним із найкращих місць для особистих розмов. Це було якось пов’язано з акустикою у Великій залі. Навколишній гомін і високі стелі створювали умови для того, щоб вас ніхто не підслухав — якщо ви тільки говорили неголосно, стояли близько і переконувались, що ваші сусіди захоплені власними теревенями. У кожному разі вибір ми мали невеликий. «Тихі» місця зазвичай виявлялись найгіршими, тому що хтось постійно нипав повз вас у радіусі чутності. Якщо ви зраджували своїм виглядом намір провести таємну розмову, про це, здавалось, упродовж кількох хвилин знали вже всі навколо, тому шансів ви не мали жодних.
Тому, коли я побачила Томмі попереду, я йому помахала — згідно з правилом, ти не міг потрапити в
