Твори - Гі де Мопассан

Тепер вона обходила гостей, граціозними жестами пропонуючи ласощі.

Маріоль стежив за нею поглядом, коли Ламарт, що блукав з чашкою в руках, підійшов до нього й спитав:

— Підемо разом?

— Авжеж.

— Ходімо зараз! Я втомився.

— Зараз, так зараз. Ходімо.

Вони вийшли.

На вулиці письменник спитав:

— Ви додому чи до клубу?

— Зайду до клубу на часинку.

— До «Барабанщиків»?

— Так.

— Я проведу вас до дверей. Мені вже обридли ті клуби. Я ніколи там не буваю. А записався, щоб тільки брати екіпаж.

Вони взялися попід руку й пішли до церкви святого Августина.

Через кілька кроків Маріоль промовив:

— Що за дивна жінка! Якої ви думки про неї?

Ламарт голосно засміявся.

— Це вже починається криза, — сказав він. — Ви перейдете через неї, як і всі ми; я вже видужав, але свого часу теж перехворів нею. Друже мій, криза полягає в тому, що, зібравшись разом або зустрівшись хоч би де, її друзі говорять лише про неї.

— У всякому разі, особисто я говорю про неї вперше, і то цілком природно, бо ж ледве знаю її.

— Хай так. Поговорімо про неї. То знайте — ви закохаєтеся в неї. Це неминуче, через це переходять усі.

— Що ж то, вона така знадлива?

— І так, і ні. Ті, кому подобаються жінки колишніх часів, жінки душевні, сердечні, чутливі, жінки з давніх романів, ті її не люблять і так ненавидять її, що врешті починають говорити про неї всяку мерзоту. Ті ж, що, як ми, цінують чарівність сучасності, ті мусять визнати, що вона чудова, поки не прихиляться до неї. А от усі саме це й роблять. Врешті від цього не вмирають, та й страждають не дуже; але шаліють, що вона така, а не інакша. Ви теж того зазнаєте, якщо вона захоче; а вона вже наставила вам сильце.

Маріоль вигукнув, висловлюючи свою таємну думку:

— Ну, я для неї — перший-лішпий! Та й мені здається, вона цінує передусім титули й відзнаки.

— Так, це вона любить, що й казати! А в той же час їй на них начхати. Найсдавніший, наймодніший і навіть най-видатніший чоловік й десяти разів не буває в неї, якщо він їй не подобається; зате вона по-дурному заприязнилася з тим йолопом Френелем і причепою Мальтрі. Вона чомусь панькається з несусвітніми дурнями, може, тому, що вони її забавляють більше, ніж ми, а може, тому, що вони, власне, її більше люблять, а всі жінки до того чутливіші, ніж до всього іншого.

Ламарт усе говорив і говорив про неї, аналізуючи, міркуючи, щось доводив, потім знов сам собі суперечив; на запитання Маріоля він відповідав палко й щиро, як людина зацікавлена темою, але й трохи спантеличена, розум якої повен правдивих спостережень і помилкових висновків.

Він казав:

— Але ж вона не єдина: в наш час схожих на неї жінок знайдеться півсотні, коли не більше. Та ось хоча б тоненька Фремін, що зараз приїхала до неї, зовсім така сама, але зухваліша в поводженні й одружена з якимсь чудним паном, а через те її дім найцікавіша божевільня в усьому Парижі. Я і в цій кунсткамері часто буваю.

Вони, не помічаючи, проминули бульвар Мальзерб, вулицю Руаяль, алею Єлісейських Полів і вже підходили до Тріумфальної арки, коли Ламарт раптом витяг годинника.

— Голубе мій, — мовив він, — ось уже годину й десять хвилин, як ми говоримо про неї; досить на сьогодні. До клубу я вас проведу іншим разом. Ідіть спати, і я теж.

II

То була простора, світла кімната, — стіни й стеля її були обтягнені чудовим персидським полотном, що привіз один знайомий дипломат. На тому полотні тло було жовте, ніби його вмочено в золотисті вершки, а малюнки — різних відтінків, з перевагою персидської зеленої фарби, й зображали вони чудові будинки із загнутими дахами, а навколо них бігали чудернацькі леви в перуках, та антилопи з безмірними рогами і літали райські птахи.

Меблів було мало. На трьох довгих столах із зеленими мармуровими стільницями лежало все потрібне для жіночого туалету. На середньому — великі миски з грубого кришталю. Другий був захаращений цілою батареєю пляшечок, шкатулок і ваз, великих і малих, із срібними накривками, оздобленими вензелями. На третьому містилася сила-силенна приладдя й інструменту, створених до послуг сучасного кокетства, вжитку складного, таємничого й делікатного. В цьому кабінеті стояло тільки дві канапи й кілька низеньких крісел, оббитих м’якою стьобаною матерією, для відпочинку втомленого роздягненого тіла. Далі цілу стіну займало величезне дзеркало, яке відкривалось, немов ясний обрій. Воно складалося з трьох стулок, бічні поверталися на шарнірах, дозволяючи молодій жінці бачити себе одразу і прямо, і збоку, і ззаду, замикатися у власному своєму зображенні. Праворуч, у ніші, звичайно запнутій завісою, була ванна, чи, певніше, глибокий басейн, теж із зеленого мармуру, до нього спускалися два східці. Бронзовий амур, — зграбна фігурка роботи Предо-ле, — сидячи на краю басейну, лив до нього теплу й холодну воду із двох мушель, якими він грався. В глибині цього куточка піднімалося гранчасте венеціанське люстро, із похило поставлених дзеркал, сходячись круглястим склепінням, воно захищало, ховало й одбивало в кожній своїй часточці і купальню, і купальницю.

Трохи далі стояв красивий письмовий стіл, простий

і сучасний, англійської роботи, всіяний розкиданими паперами, згорнутими листами, розірваними конвертами з блискучими золотими вензелями. Тут вона писала й проводила час, коли бувала сама.

Простягтись на канапі в китайському халаті, пані де Бюрн відпочивала після купання: її голі руки, прекрас ні, гнучкі й пружні, сміливо виступали з широких складок матерії, а підібране вгору й туго скручене рудувате волосся лежало на голові важкою масою.

В двері постукала покоївка і, зайшовши, подала лист.

Пані де Бюрн узяла його, подивилася на почерк, розірвала, прочитала перші рядки й спокійно промовила до служниці:

— Я подзвоню вам за годину.

Залишившись сама, вона всміхнулася з переможною втіхою. Перших слів було досить, щоб зрозуміти, що це — довгожданне Маріолеве освідчення. Він опирався куди довше, ніж вона сподівалася, бо ось уже три місяці, як вона його зваблювала, вживаючи всіх своїх чарів, усю свою чарівну принаду і виявляючи йому знаки уваги, якими ще нікого не вдостоювала. Він здавався недовірливим, упередженим, настороженим проти неї, проти постійно наставлених пасток її ненаситного кокетства. Треба було багато душевних розмов, в які