Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
2
Ліцей мене абсолютно не цікавив. Я більше любив вештатися Люксембурзьким садом, майданом Контрескарп чи Латинським кварталом. Якусь частину життя я «заскакував в останній вагон». Але лише задля переходу в старший клас. Я заледве перейшов у шостий клас ліцею Генріха IV. Дідусь Делоне навіть розщедрився на візит до директора, давнього друга сім’ї. Франк теж там навчався. Попри старомодний інтер’єр і затхлий запах, Генріх IV таки мав низку переваг. Ліцеїстам надавалася відносна свобода, вони вільно приходили та покидали заклад. Мені пощастило дружити з найкращим учнем класу. Але я не просто сліпо списував у Ніколя всі домашні завдання з математики, а примудрявся їх «прикрашати». Я робив відступи, свідомо припускався дрібних помилок. Тож за своє перефразовування я, траплялося, отримував оцінки навіть вищі за його. З часом я закинув просте списування, як-от книжка на колінах під час написання твору, і вдався до серйозних конструкцій із непомітних шпаргалок. Чесно кажучи, за згаяний на них час я би швидше сам вивчив. Мене жодного разу не спіймали на гарячому. А от з історії та географії шпаргалки не були потрібні. Варто було раз прочитати, як я вже все запам’ятовував. Це давало мені шанс віддячувати Ніколя. Він із цих предметів був не дуже. Отак нам таланило бути одними з кращих. Особливо не напружуючись, я роками залишався хорошим хлопчиком. І постійно намагався видавати себе за старшого, ніж насправді, що мені без проблем удавалось. Просто я мав сто сімдесят три сантиметри на зріст і, навчаючись у четвертому класі, скидався на другокласника[18]. Тому, окрім Ніколя, я й не мав друзів серед ровесників. Я водився із друзями Франка, які зависали по бістро на майдані Мобер і розважалися лише балачками на кшталт «як змінити цей світ».
То була бурхлива епоха. Після тривалого перетину пустелі де Ґолль урешті повернувся до справи порятунку французького Алжиру від тамтешніх терористів. Раптом усі почали вживати незрозумілі мені слова: «деколонізація», «втрата імперії», «Алжирська війна», «Куба», «неприєднані» та «холодна війна». Мене ці політичні нововведення мало цікавили. Але Франкові друзі лише про них і теревенили, а я мовчки слухав і вдавав, що все розумію. Приєднувався я лише на слові «рок-н-рол». Він звалився нам як сніг на голову буквально кількома місяцями раніше. Того дня ми мимоволі слухали радіо. Я занурився в книжку, розвалившись у кріслі, а Франк невтомно навчався. Раптом із приймача линула невідома досі музика. Ми водночас підхопились і недовірливо переглянулись, підійшли до радіо, і Франк додав гучності. Білл Гейлі[19] нараз змінив наше життя. Одного прекрасного дня ця музика стала нашою музикою, замістивши заїжджені мелодії. Дорослі обурювалися, а тато ні — він сам любив джаз. Це ж музика дикунів, яка зробить нас глухими і ще тупішими. Їм цього не зрозуміти, та й нам було не до них. Франк із друзями відкрили чимало американських музикантів — Елвіс, Бадді Голлі, Літл Річард, Чак Беррі та Джеррі Лі Льюїс стали нашими нерозлучними супутниками.
Бурхливою була не лише епоха, вирував і Латинський квартал. Жан-Марі Ле Пен, депутат-пужадист[20] від П’ятого округу, обраний дрібними торговцями і консьєржами, ліз у бійку з «червоними», тобто з тими, хто не розділяв його погляди. Але справжні баталії розгорталися між студентськими ворожими таборами довкола Сорбонни та бульвару Сен-Мішель. Традиційний розподіл на лівих і правих підірвала Алжирська війна, яка щоденно залишала по собі кривавий відбиток. Надалі ти або за, або проти французького Алжиру. Багато соціалістів були за, чимало правих — проти, були й такі, що кидалися туди-сюди.
Франк підтримував незалежність. Він був членом Комуністичного союзу молоді й недавно вступив до партії, в ідеали якої свято вірував. Разом з Енцо та Батистом відвідував кожне свято газети «Юманіте», що перетворювало його на справжнього Маріні. Дідусь Делоне не проминав нагоди його висміяти й продемонструвати свою антипатію. Саме ця маленька прихована війна пояснювала нестерпне бажання Франка якнайскоріше закінчити економічний факультет і покинути цей дім. Натомість тато перебував між двох вогнів. Якби він назвав себе комуністом, Філіпп негайно викинув би його на вулицю. На щастя, тато відчував межу, яку не слід було переступати. Було прийнятно, коли він вважався радикальним соціалістом. Батькові було важливіше відстояти свою незалежність у власній родині. Він докладав чималих зусиль, щоб згладити гострі кути в стосунках зі свекром і щоб той його врешті визнав. Тато був соціалістом не більш як на словах. У буденному житті цього й не помітиш. А от Франк, навпаки, намагався жити, ідучи за відповідними ідеалами. Вечері в нашій сім’ї були значно жвавішими, ніж у решти. Мама забороняла порушувати актуальні теми за столом, і це було непросто. Як казав Франк, усі теми політизовані.
Для Делоне Алжир був французьким. Але керувалися вони мотивами далекими від політичних. Де-факто справа в Морісі: після завершення війни він перебрався до Алжиру, бо одружився із Луїзою Шевальє, справжньою «чорноногою»[21]. До всього, її родина була казково багата і володіла десятками об’єктів в Алжирі та Орані. Моріс керував статками дружини та невтомно примножував майно, щороку скуповуючи нерухомість. Саме тому слово «незалежність» було нереальним і безглуздим. Філіпп і мама стояли горою за Моріса, а заспокоїлися лише з приходом до влади де Ґолля. Із нашим видатним державним мужем Алжир залишатиметься французьким. Зграйці жалюгідних терористів не впоратися з третьою у світі армією. Фелахи[22] не більш як банда кровожерливих невдячних дегенератів на американському повідку. Якщо Делоне і припускали, що місцеві троглодити ще можуть помилятися, просто перебуваючи в глухому куті, то аж ніяк не глибоко ненависні французи, що зрадили батьківщину, співвітчизників і підтримали повстання. Так от, між Франком і Морісом було щось більше за ворожнечу: кожен свято стояв на своєму, для кожного то була справа честі — захистити власні позиції, спровокувати суперника й оточити його глибокою зневагою. Тому їх намагалися не зводити разом. А коли вже
