На полі смиренному - Валерій Олександрович Шевчук

— Немає серед людей невинуватих, — сказав він сумирно. — Ще від народження несемо свою вину перед богом. Стоятимете тут два дні й дві ночі. І висітиме так два дні й дві ночі приятель ваш. Після того я навідаюся до вас і погомонимо про гріхи ваші.

Григорій повернувся і подибав по стежечці назад, а затенетовані з розпачу аж руки заломили.

І сиділи вони так дві ночі і два дні, спершу кричали, коли бачили когось із ченців, і плакали, молячись, але ніхто не приходив до них з допомогою. Сам же Григорій цілоденно молився, щоранку сходячи в печеру, і тільки на службу виходив справно та й попоїсти не забував. Коли ж з’являвся він, то спіймані здіймали великий лемент, просячи змилуватися над ними, але Григорій мов не чув їхнього волання. Рівномірно підіймав і опускав патеричку, човгав ногами, ходив-бо завжди не поспішаючи, і дивився смиренно у землю. Кілька разів спадав на зловлених дощ, змочуючи їх до нитки, і тільки сонце могло просушити їхню одежу. Живилися вони морквою, що росла біля них, а випорожнення клали просто під себе, бо не могли рухатися, а начебто до землі поприростали. Вже й ігумен просив Григорія випустити нещасних, але Григорій знайшов як переконати і заспокоїти його. Поступово марніли спійманці й занепадали, вже не плакали й не молилися, а тільки лежали, незручно вивернувшись, бо заважали їм добре лежати тенета. Тільки коли минуло два дні і дві ночі, вийшов на стежку-павутину малий головач і повільно подибав по ній до городу, розважно налягаючи на ціпка.

Він спинився проти затенетованих і почекав, доки вони зведуться.

— Ну, от збулася ваша думка, — сказав він смиренно. — Зневажили ви бога, а він зневажив вас.

— Вибач нам, отче, — заголосили спіймані. — Вовіки не забудемо!

— Ворог навчив вас покривати марнотне брехнею, — сказав Григорій, — через це бог не помилував вас. Коли жили ви безпечно, крали чужу працю і трудитися не хотіли, то стійте тут бездільно до кінця життя свого.

Тоді знову залементували спіймані і зі сльозами на очах молили старця відпустити їх, клятьбою обіцяючи більше не впадати в такий гріх.

Григорій стояв супроти них, перекочуючись на ногах з п’яток на носки, і дивився смиренно й лагідно.

— Сягли ви до мого серця, — сказав зрештою він. — Коли хочете працювати і працею своєю інших годувати, то я, напевне, відпущу вас.

— Зробиш велику ласку! — сказали невільники.

— Чиню так, бо м’який серцем, — сказав Григорій. — От і волосся в мене на бороді м’яке: муха в ньому може заплутатися, аякже! Тому й кажу: «Благословен господь-бог!» Віднині будете працювати на святу братію, приноситимете від праці своєї для потреб їхніх. Кляніться, що не переступите обітниці своєї, і підпишіть імення свої на пергамені, що скріпляє це.

Він дозволив їм поховати свого приятеля, і залишилися вони в монастирі до кінця днів своїх, смиренно працюючи на братію, бо це тільки їм і залишалося.

Мені важко писати про цього Григорія, бо сам я не застав його, а розповіді інших омильні можуть бути. Полікарп підніс Григорія до достойності чудотворця, і, може, воно так і було: дивний майстер він був до замків та тенет і не закопав дару свого у землю, а використовував його, як міг: є ж бо таланти не тільки до добра, а й до зла. Монастиреві нашому це записалося за велику добродійність, але існує ще вища оцінка сподіяного на землі, кожен із нас постає перед вічністю. Я не знаю, як зважиться вчинене Григорієм на вищих терезах, але коли думаю про нього, незбагненна вагота лягає мені на серце. Часто бачу в уяві той сад його, який і досі росте, і затенетованих людей, що борсаються, як дикий звір чи риба, бачу малу головату постать, що повільно простує до них із патерицею в руках, щоб учинити розправу. Тож хай осудиться він судом правим, а я оповім про те, як закінчив Григорій свої дні.

Сталося так, що неспокій таки посів серце Григорієві. Як тільки заходив він у свою келію, то непремінно чув солодкий, гидкий запах. Він обшукав келію, перебравши все майно, і зазирнув у кожну шпарину, але не знайшов нічого, хоч був певний, що десь здох у його келії пацюк і загнився. Відчиняв двері, щоб випустити сморід, але не допомагало це, навпаки сморід ще побільшувався. Тоді Григорій зміркував, що дохлятина лежить десь надворі, через що обнишпорив і там всі закути, лазячи по траві: не знайшов падла він і тут. По тому обкурив мешкання ладаном, але запах подвоївся. Відтак удався до гарячої молитви, сподіваючись, що сила його слова розжене трутний дух, однак чим більше молився, тим сильніше чувся той остогидлий запах. Тоді він почав співати псальми так часто, як співав їх, коли тримав у кліті татей, але й це йому не допомогло.

Відомо, що ніхто не переступав Григорієвого порога, окрім келійника, тож спитав він у келійника, чи не чує той важкого духу в його келії.

— Мені здається, — смиренно відказав хлопець, — важкий дух у келії стояв завжди.

Тоді був люто прогнаний келійник, але це не зменшило отрутного смороду. Часом Григорій підносив до носа руку і йому здавалося, що той гидкий дух відходить таки від нього. Не витерпів цієї муки Григорій і пішов до Єремії Прозорливого, попросивши його завітати до нього. Єремія згодився і поспішив з Григорієм до його келії. Зайти, однак, усередину він не зміг.

— Отче! — вигукнув він, хапаючись за носа. — У тебе десь тут падло гниє!

— Воістину! — смиренно сказав Григорій, потішений, що і Єремія почув той запах. — Але чи не допоміг би ти мені знайти те падло? Я усе обшукав і надаремно.

— Таке скажеш, брате! — обурився Єремія. — Чи ж я мастак падло відшуковувати?

— Ти, брате, маєш славу прозорливого, — сумирно відказав Григорій. — Прозри ж, бога ради, і звільни мене від цього ворожого наслання…

Єремія вдивився пильно у вічі Григорієві і підморгнув йому раптом.

— А може, брате, це тебе бог карає? — спитав таємниче. — Чи ж добре буде