Дім на березі озера - Мері Лоусон

Отак минули кілька перших тижнів після його іспитів – наш звичний режим, але й також повен планів та обіцянок. Та потім усе змінилося. По неділях Метт став зникати відразу після обіду. Часом він повертався аж мало не перед вечерею, і ціле пообіддя минало даремно.

Певна річ, я глибоко ображалася. Допитувалася в нього, куди він ходив, а він відповідав – на прогулянку. Питала, чому він мене не взяв, а він відказував, туманно, проте по-доброму, що часом йому треба побути на самоті. Цікавилася чому, а він казав, що має багато про що подумати.

Я поскаржилася на нього Люкові.

– Метта тепер ніколи немає вдома.

– Ну, так. Він працює.

– Ні, я маю на увазі, коли не працює. По неділях.

– Справді? – сказав Люк. – Подай мені, будь ласка, отого молотка.

Він ремонтував сходи на пляж, які щороку взимку псував лід. Бо маршувала вгору-вниз біля краю води, горлаючи гімни: «Ісус мене любить, я се снаю, бо ла-ла-ла він так скасав». Ми не знали, кого винуватити: місіс Стенович чи недільну школу.

– Але ж куди він ходить?

– Хтозна, Кейт. Мені потрібна ота дощечка. Ні, не та, коротша. Принеси її сюди, гаразд?

– Але ж він кудись ходить. А я хочу ходити на ставки!

Люк глянув на мене, тримаючи в руці молотка.

– Він водив тебе на ті бісові ставки десять мільйонів разів. Дай йому спокій, добре? Серйозно. Ти так поводишся, ніби він – твоя власність.

І став голосно стукати молотком. Якщо його самого й гризла відсутність Метта, якщо він і хотів, щоб той залишався вдома й допомагав один день на тиждень, коли вони обоє мали вільний час, то не виказував цього. Напевне, не міг, раз так затявся на тому, що має з усім справлятися самотужки. Але також можливо, що, на його думку, Метт хвилювався, бо мав нас усіх покинути, й намагався розкласти все по поличках, тому потребував часу на самоті. Звісно, так і було, але чому через це зникати?

Я йому такого дозволу не давала. Всі мої думки були про те, що нам із Меттом залишалося так мало годин. І коли згадую про це зараз, то мало не плачу, бо через образу зіпсувала й той час, що лишався. Він таки водив мене на ставки коли-не-коли, та я не могла цьому радіти. Мені здавалося, що він був неуважний і не зосереджувався так, як мав би. Я його звинувачувала. Питала: «Ти що, розлюбив ставки?»

А він утомлено відповідав: «Кейт, про що ти говориш? Слухай, якщо тобі тут не подобається, ходімо додому».

Мені забороняли ходити на ставки самій. Вони були глибокі й колись там утонула дитина. Певно, саме тому я й пішла – влаштувала акт непокори.

Той день був надзвичайно гарячий, млявий і нудний. Я пройшла рейковим мостом, тримаючись за мотузяні перила, нагріта сталь пекла мені ноги, а тоді зісковзнула стежкою до «нашого» ставка. Прийти туди самій було дивно. Трохи полежала на животі й подивилася у воду, але всі істоти, які могли рухатися, заховалися від сонця. Навіть якщо вмочити пальця, то розбуркаєш їх трохи, а тоді все знову завмирає. Я підвелася й мені запаморочилося в голові від спеки. Якщо б Метт був тут, то він би ховався у затінку на іншому березі, між нашим ставком і дальшим. На підніжжі пагорба, подумавши, я засумнівалася, що чула голоси, бо ж знала, що такого бути не могло. Крім нас, ніхто ніколи сюди не приходив. Я стала видиратися пагорбом, чіпляючись за жмутки трави, й вилізла на пласку трав’янисту верхівку. Голоси таки звучали. Мені не вчувалося. Я підвелася на рівні й заглянула за інший бік.

Вони лежали в тіні навислого пагорба, десь за двадцять футів униз і ліворуч від того місця, де я стояла. Метт зняв сорочку й розстелив її на землі, тож вони обоє були на ній. Мері лежала, а Метт сидів біля неї на колінах.

Мері лежала на боці, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона плакала. Звідти, де я стояла, обличчя не було видно, але я її чула. Метт щось їй казав, щось повторював знову й знову. Пам’ятаю, яким схвильованим звучав його голос, майже зляканим, зовсім йому невластивий. Він усе говорив: «О Боже, мені шкода. О Боже, Мері, мені шкода. Мені шкода».

Я не могла збагнути, що він наробив. Може, він її вдарив – оскаженіло вдарив і збив із ніг. Утім мені було важко в це повірити; розсердити Метта так, щоб він когось ударив, досить непросто, тож вдавалося це тільки Люкові. А тоді я знову помітила його сорочку й зрозуміла, що він не став би її розстеляти, щоб збити Мері з ніг, так що причина була інша.

Метт трохи допоміг їй підвестися й спробував її обійняти. Вона відвернулася. Мері була вбрана в тонку ситцеву сукню. Сукня зім’ялася й розтріпалася, й була зовсім розщеплена спереду. Мері почала її защіпати, схлипуючи й бурмочучи. Метт дивився на неї з опущеними руками, стиснутими в кулаки.

– Мені шкода, – повторив він. – Я не хотів, щоб так сталося, Мері. Я просто не міг… Але все буде гаразд. Не хвилюйся, все буде гаразд.

Мері похитала головою, не дивлячись на нього. Пам’ятаю, що, попри сум’яття, я ненавиділа її за це. Вона бачила, який він засмучений, але не приймала його почуттів. Вона закінчила опоряджатися, а тоді пригладила волосся й відкинула його назад.

І саме тоді побачила мене. А тоді крикнула, дуже злякано, й Метт відскочив і сам мене побачив. На хвилю ми всі троє завмерли. А тоді Мері почала істерично плакати. Її страх був такий великий, що передався мені, тож я обернулася й побігла, скотилася з іншого боку схилу, оббігла навколо ставка, бігла так, як ніколи не бігала в своєму житті, моє серце гупотіло зі страху. На півдорозі до колій Метт мене наздогнав.

– Кейт! Кейт, зупинися!

Він обхопив мене навколо грудей і тримав. Я виривалася й брикалася, намагаючись ударити його в ногу.

– Кейт, зупинися! Чого ти злякалася? Немає чого боятися! Кейт, зупинися!

– Я хочу додому!

– Зараз підемо. За хвилинку. Ми підемо додому разом. Але спочатку я маю повернутися до Мері.

– Я не хочу до неї повертатися! Вона жахлива! Так кричить – вона огидна!

– Просто вона засмучена. Ти її налякала. Ходімо.

Мері стояла там, де Метт її залишив, склавши руки на грудях, й