Спартак - Рафаелло Джованьолі
Найбільш несподіваним наслідком його наказів було те, що нашвидкуруч скликані і озброєні бійці міського ополчення почали кричати, щоб до бою їх вів сам префект, що вони довіряють тільки йому.
Спершу бідолаха рішуче відмовлявся. Його перемагав страх, Префект говорив, що він, мовляв, людина тоги, а не меча і ще з дитинства відвик од зброї та воєнних справ. Він запевняв, що його присутність у палаці префектури конче необхідна, треба усе передбачити, про все подбати, всім розпорядитись. Однак під тиском капуанських сенаторів, вимог воїнів і докорів дружини нещасний мусив скоритися, надіти шолом, панцир і підперезатися поясом з мечем. Не як воєначальник, що на чолі війська йде до бою, а як жертва, яку тягнуть на заклання, рушив він з дому на чолі капуанського ополчення в напрямі гладіаторської школи.
Коли капуанські воїни наблизилися до Фортунатських воріт, трибун Сервіліан, у супроводі Попілія та Лентула Батіата, вийшов назустріч префектові і сказав, що треба зібрати нараду, щоб обговорити план наступних дій.
— Так… нараду, нараду… мало сказати — порадитися… слід переконатися, чи всі знають… чи всі можуть… — сказав^ заїкаючись, Меттій. Труднощі його становища зростали ще й тому, що він намагався приховати страх, який його охопив.
— Тому що… зрештою… — вів він далі після хвилинного мовчання, бажаючи переконати присутніх у тому, що він справді про щось міркував. — Я знаю всі закони республіки і при нагоді вмію теж володіти мечем… і якщо для батьківщини потрібно… якщо потрібно, можу віддати життя… але командувати… так… несподівано… навіть не знаючи проти кого… і як… і де… бо зрештою… якби справа була проти відомого противника… у відкритому полі… я знав би, що робити… Я знав би, що я роблю… але…
його плутане красномовство вичерпалося. Хоч як він шукав слів, щоб закінчити свою промову, чухаючи спочатку вухо, потім ніс, — так нічого і не знайшов. І, всупереч правилам граматики, словом «але» бідний префект закінчив свою промову.
Трибун Сервіліан усміхнувся. Він добре знав префектову вдачу і розумів його скрутне становище. Щоб виручити префекта і здійснити все те, що сам намітив, трибун сказав:
— Я вважаю, що можна прийняти тільки один план, щоб знищити змову цієї наволочі: стерегти і захищати зали, де складено зброю, замкнути ворота школи і охороняти їх, щоб перешкодити втечі гладіаторів, загородити всі вулиці й виходи з міста. Про все це я вже потурбувався.
— І ти чудово зробив, доблесний Сервіліане, — сказав з поважним виглядом префект, дуже задоволений з того, що трибун своєю передбачливістю звільнив його від клопоту самому давати розпорядження, а потім ще й відповідати за них.
— Тепер, — додав Сервіліан, — у мене залишилося близько ста п'ятдесяти легіонерів. Разом з хоробрими ополченцями міста я міг би рішуче виступити проти бунтівників, розігнати їх і примусити повернутися в їхні клітки.
— Дуже добре, чудово задумано! Це саме те, що я хотів запропонувати! — підхопив Меттій Лібеон. Префектові здавалось неймовірним щастям, що трибун візьметься сам керувати цією справою.
— Щодо тебе, мудрий Лібеоне, то ти безсумнівно зажадаєш узяти безпосередню участь у діях.
— О… коли тут командуєш ти, хоробрий і випробуваний у битвах, і хочеш, щоб я претендував… о, ні… ніколи не буде того, щоб я…
— Тому, що ти цього бажаєш, — перебив префекта трибун, — ти можеш залишитися з сотнею капуанських солдатів біля воріт школи Геркулеса, на відстані двох пострілів з лука звідси, щоб оберігати вихід разом з загоном легіонерів, який там уже вартує…
— Але… ти розумієш, що… зрештою, я людина тоги… проте… якщо ти думаєш, що…
— А, я тебе зрозумів: ти хотів би взяти участь у сутичці з цією наволоччю, що, можливо, стане неминучою… та все ж охорона тих воріт — справа дуже важлива, і тому я прошу тебе взяти на себе це завдання.
І стиха, майже на вухо, швидко-швидко сказав Лібеонові:
— Там тобі не загрожує небезпека.
А голосно мовив:
— Проте, якщо ти хочеш розпорядитись інакше…
— Ні, ні… ти думаєш? — сказав, трохи посміливішавши, Меттій Лібеон. — Іди і порозганяй бунтівників, іди, сміливий юначе, а я з сотнею воїнів піду на вказане мені місце, і якщо ті спробують звідти вийти… якщо вони спробують мене атакувати… ви побачите… кепсько їм буде… хоча… зрештою я людина тоги… але ще пам'ятаю мої юнацькі воєнні подвиги… і горе цим нещасним… якщо…
Так, бурмочучи собі під ніс, він потиснув руку Сервіліана і в супроводі центуріона рушив з капуанськими солдатами на довірений йому пост. У глибині душі він горював над своїм становищем, в яке потрапив через божевілля десяти тисяч бунтівників, і шкодував за спокоєм минулих безжурних днів.
Тим часом гладіатори, вагаючись між надією і відчаєм, усе ще лишались у дворах і чекали наказів своїх начальників. А ті, озброєні смолоскипами, готувалися за всяку ціну оволодіти складом зброї у школі Геркулеса. Вхід до цього залу охороняли п'ятдесят легіонерів і раби, що вирішили ціною життя захищати двері від бунтівників.
Саме тоді, коли Спартак, Еномай та їхні товариші приготувалися вдертися до коридора, що вів до складу зброї, нічну тишу розітнув звук сурми і сумно пролинув над дворами, де стояли зімкнуті шеренги гладіаторів.
— Тихше! — вигукнув Спартак і помахом смолоскипа спинив своїх товаришів.
Слідом за звуком сурм залунав голос міського оповісника, який від імені римського Сенату вимагав, щоб бунтівники повернулися до своїх камер, і попереджав, що в разі непокори після другого сигналу вони будуть розігнані збройною силою республіки.
Страшне хвилювання, оглушливе й довге ревіння тисяч голосів відповіло на крик глашатая. 1 немов відгомін сусідніх гір, слова цього оповісника зловісно повторювали інші оповісники біля входів до всіх дворів, де стояли гладіатори.
Спартак спинився, на мить задумавшись. Обличчя його було страшне, очі дивилися в землю, він ніби радився сам з собою. Нарешті повернувся до товаришів і досить голосно, щоб його почули, промовив:
— Якщо атака на зал із зброєю вдасться,
