Діти - Галина Василівна Москалець

— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?

Лис хотів втекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.

— Ну й ну!.. — здивувався дід. — Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!

На підтвердження Мацько ще пометляв хвостом.

— На, бери вже, коли ти такий гречний!

Дід кинув лисові рибку, і той блискавично ковтнув її. Так само з’їв другу й третю.

— Досить з тебе!

Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшнувато стало.

— Тьху, маро! — Дід перехрестився, але лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Ще заговориш по-людськи… Тьху-тьху!

Дід хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.

— Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледве не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис побіг, я бачив!

Бабця якраз чистила картоплю, від несподіванки впустила ножа:

— Який лис?

— Дуже гарний! Такий гарний, такий!.. — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо, може, він ще в малині!

Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.

— Де ж твій лис?

— Там!

Лялечка прикипів очима до кущів, йому здалося, що там знову зашаруділо.

Дід теж виглянув:

— Що за лис!

— Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!

— А, то той лис, що курей краде! — здогадався дід.

— Ой-ой!.. — зойкнула бабця і побігла до стайні.

— Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Я сам бачив, він фарбу вкрав!

— Що ти мелеш? Яку фарбу?

— Взяв у зуби відро і поніс. Він, певно, хотів перемалюватись. Ой діду!

Дід спересердя сплюнув.

— Вигадуєш, сам не знаєш що!

Тут надійшла бабця:

— Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести! Він ще сюди прийде…

— Бабо, не треба пса! То фарбований лис!

— Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола Лялечки. — Та в тебе температура!

Лялечка вирвався:

— Бабо, він вкрав фарбу, аби перемалюватись!

Дід пробурчав:

— Признайся, що то ти її розлив і сховав, щоб дід не бачив?

— Неправда! — ледь не розплакався Лялечка. — То лис!

— Не муч дитину! Бачиш, у нього температура! — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Він більше не прийде. Хай спробує прийти! Дідо купить рушницю і його вб’є.

— Ой бабо, не треба! Хай приходить! Я його в клітку посаджу і заберу додому, як мама приїде. Бабо, скажи, щоб дідо не вбивав лиса.

— Добре, добре. На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда, і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.

Баба взяла Лялечку на руки і понесла до хати.

— Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки! То, певно, не той лис… Мій лис хіба фарбу краде. Він хоче царем усіх звірів стати.

—. Забиваєш дитині голову дурницями! — бурчав ззаду дід.

— Ти би пив менше та пильнував онука. А то все на мою голову!