Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
У тисячній частці хвильки оглянув сук і в тисячній частинці хвильки виніс непохитне рішення: — Коли вона рушиться з місця… лиш маленький зробить крок у напрямку до свого дому, — він зірветься, від сосни відступить, розженеться й з усієї сили в голову собі вгатить цей твердий, кінчастий, гострий сук… кінець…
* * *
— Чому вона не йде?.. В один, у другий бік? Туди, де смерть або життя — для мене?.. Для мене?.. Життя?.. Ха-ха-ха!..
Здовж пня сосни нараз Іван обсунувся додолу.
Вся кров ударила йому на груди. Він дивиться… і очі тре… не вірить…
— О, ясні сили!.. Що це?.. Вона назад іде у ліс!.. Назад іде у ліс! Вона до мене йде!.. До мене йде!..
Він хоче вибігти з гущавини назустріч мавці. Одначе друга думка верх бере. Він боїться показатись їй. Боїться голосу, що говорив так різко.
Як вона його тут нагляне, може, стане і до нього вже не прийде?..
Хай триває якнайдовше та світляна і солодка, веселкова злуда й віра, що вона до нього йде… вертається до нього…
Як тихенько тіні ночі стеляться на трави, зелень, на верхів'я лісу, так Іван без гомону і шелесту біжить гущавиною.
Прибігає до стола при хаті.
Сідає при столі і застигає, дивлячись у зачинене віконце листя.
Тільки його очі, у котрих тепер уся його душа живе, блистять і мерехтять промінням і вогнем.
А човенце, що серцем зветься, кидається дико в грудях серед бурі пристрасного ожидання і надії.
Хоч Іван, тримаючи в обіймах мавку, почував себе єством богам рівним, то проте в найближчій хвилині здавалося йому, що ця казкова, вимріяна височінь, на котрій він опинився, нагло завалиться і він разом із мавкою-граф'янкою впаде в якесь безвихідне провалля.
Іван не міг одігнатися від думки, що занадто широка життєва яруга поміж нею й ним. Занадто слабкий, неприродний, павутинно-тонкий міст, котрий звела химерна доля понад цю яругу. Отже, що почати? Чи усе забути та віддатися спокійно і бездумно радощам кохання з мавкою?
Чи байдуже ждати, аж цей височенний міст одного дня неждано розвалиться й западеться?
Іванові було байдуже донедавна, що в найближчій хвилі станеться з ним.
Та тепер його душа, осяяна любов'ю мавки, до непізнання змінилася. В ній зродилося палюче, пристрасне бажання для мавки жити, а як ні, за мавку вмерти. Але і в одному, і в другому випадку уважав себе Іван негідним мавки.
Адже її любов до нього — це для нього разом: небо й сонце, мрія і весна, це рай, котрого й найбуйніші книги змалювать не в силі. Це безконечне щастя, про котре святе письмо говорить, що його не бачило ще досі око, ні не чуло вухо.
Що ж він, Іван, дасть у заміну мавці за її любов до нього?..
Хвилинами здавалося Іванові, що буде добре, як її любов до нього стане лиш недовгою химерою аристократки.
Або буде добре, як він хоч би й завтра утече в світ за очі, щоби не дожити того дня, коли вона до нього скаже:
— Ти мені вже набрид…
Така його утеча в світ, йому дала б оце одне добро, що він від неї не почув би тих страшних, убивчих слів…
А найважніше: світ не видавався би йому такий страшенно чорний, бо він скитався би по нім із полум'ям мавки — мрії у своїй душі…
Одначе зараз же Іван лякався отаких думок.
«Від неї утікати? Ні! Ніколи! А як вона сама мене відкине?.. Що ж тоді?»
На другий день після першого цілунку мавка запитала Івана в лісі:
— Чого так посумнів?..
— Важко знести тягар горя, та ще важче подвигнути безмір щастя.
Мавка пригорнулась до Івана й обняла його за шию. З того моменту вони почали собі «тикати».
— Твій вірш про дівчину-гомін і вірш «Ти і я», за який я тебе поцілувала, свідчать про твій великий поетичний талант. Я горда за твій талант і хочу стати твоєю музою, щоб ти міг написати геніальний твір.
Іван закликав одушевлено:
— Моя душе, моя музо, ти дійсно будиш у мені талант, про який мені не снилося ніколи. Та мене у землю втоптує ота жахлива дійсність, що коли ти, під суспільним оглядом, є небом, що на землю впало, то я собі ніщо, ледащо. З надмірної любові до тебе, прошу тебе: позволь мені приготовити несподіванку для тебе і з тією метою поїхати завтра до Львова…
— Невже ти мені не скажеш, яка це несподіванка?..
— Яка ж би то була несподіванка?
XXV
Щойно після двотижневого побуту у Львові Іван вернувся до своєї хатки в лісі. Було це пополудні. Мавка вже сиділа біля хатки, виглядаючи його. Коли побачила Івана, радісно стрибнула й побігла до нього, мов ласичка.
Нагло зупинилася й закликала:
— Лісовику, що це?.. Чорний елегантний стрій, лискучий ковнірець… шовкова краватка-метелик… Ти виглядаєш, наче принц із казки, і як натхнений поет. А проте я гніваюся на тебе.
Невже ти мусив задля цієї несподіванки для мене кинути мене аж на два тижні?..
Іван усміхнувся:
— Ні, моя музо, не це несподіванка. Признаюся: мені забракло фантазії. Тому вибач мені, що я не був у силі на