Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Й тут його побили мурашки. Ні, він не злякавсь, а просто був дуже здивований сам собою. Він уперше в житті назвав свого підданця й одноплемінця тим зневажливим словом, яким називають греки всіх негреків. Соболь подивився на жупана Малка ще раз, і перед очима постав багатий і дивний материн дім над Богом, і мати в білім хітоні, й роби, стрижені «в драбинку», й вівтар Зевса Огнищанина, й маленький чорнявий хлопчик серед чепурного брукованого дворика. Він сам. І жупан Малко з його бритою головою та бритим підборіддям здався йому таким нікчемним і диким, що Соболь аж очі заплющив. За яку провину, за гріхи якого прадіда так безжально покарали його безсмертні, зробивши подібним до сих похмурих і диких людей, що не знають ні солодких ритмів «Іліади», ні легенди про палкого й нестримного Фаетона, ні навіть звичайнісінького еллінського письма? Яким ериніям слід піднести найдорожчі жертви, аби змилостивились і не переслідували його все життя за чужі гріхи диких предків? Чи не за злочин вітцевого діда Савлія переслідують еринії Соболя? За того Савлія, що вбив свого рідного брата Анахарсіса, якого навіть Солон Велемудрий мав за наймудрішу в світі людину?

Соболеві стало неймовірно шкода себе. Ту давню історію, що трапилася тому літ із сто тридцять чи й більше, розповідала мати в один з теплих літніх вечорів його щасливого безтурботного дитинства, й він і досі пам'ятав материн осудливий голос. Такі вони всі, ті варвари, ревниві до свого й нестерпні до чужого. Їх, казала мати, не спиняє навіть кров, яка тече в братових жилах…

Наступного дня Великий князь повелів тисячі ратників лаштуватись у витягу.

— З обозом і чередою, — сказав він сіверському князеві Любиці Пугачичу. — Й воєводою будеш ти.

Любиця був дуже здивований. Великий князь хотів підлеститися до нього — інакше такого веління зрозуміти не міг би ніхто.

— Коли? — тільки й спитав Любиця. Великий князь одвернувся від нього й буркнув:

— По двох днях.

І по двох-таки днях раннього ранку, не принісши навіть звичайної жертви Юрові Побіднику, як належало перед кожною витягою, він повів полк через обидва гирла. Вода в Данапрі була холодна, мов крига, й листопадовий вітер до кісток проймав мокрих воїв і мокрих коней; а Великий князь незворушно мостивсь у високоносій, вистеленій строкатою повстю ладді на шість веслярів, і таке в житті воїнського стану траплялося вперше. Навіть найстаріший ратник не пригадував, щоб не якийсь там болярин, а й сам Великий князь Велеслав забиравсь у ладдю тоді, коли ратні можі й косаки долали плавом крижану воду.

На правому березі Головного гирла, між Данапром та Білим озером, Великий князь показав мечем на захід, не давши воям до пуття й висушитись. П'ять сотень на чолі з володарем погнали вскач, а решта під проводом сіверського князя Любиці Путачича лишилась іти повільним кроком за волячими возами та чередою сивих тонкорогих корів.

На Лимані навпроти Ольбії Соболь послав півсотні косаків уздовж берега шукати ладдю, й незабаром вої притягли старий баркас, відібравши в якогось грека в рибальському селищі. Соболь поморщився. Не личило сідати в таке брудне й просмолене корито, від якого тхнуло рибою й жабуринням. Але посилати на той бік по щось пристойніше він не міг, бо сонце вже хилилось над білі стіни Ольбії, а його взяла страшенна нетерплячка.

Соболь повелів вислати ладдю чистою повстиною й заліз усередину, взявши з собою десятьох воїв. Коні шарпалися й не хотіли входити в зимну воду, тож ратники насилу затягли їх, добре вимокши. Четверо сіло за весла, решта тягла коней і стерегла, щоб не набрали у вуха води, бо Лиман тут був гін за сорок уширшки.

Пізньої ночі скіфського басилевса впустили західним пілоном у город, хоча й довго допитувалися, хто він, а тоді ще посилали по ніктепарха — воєводу нічної сторожі. Соболь узяв із собою лише двох комонників, але коло брами власного дому наказав їм вертатися назад і ночувати за мурами.

Віддавши коня приворітному робові, Соболь подався в дім. Тут уже ніхто не спав, бо Герміону вчасно попередили про його прибуття. Молода жона кинулася йому на груди, тоді сповзла вниз і обхопила велителеві коліна, як і належало справжній еллінці на стрітинах можа. Роба принесла в екус глибоку срібну мису води з лугом і стягла з Соболя м'які чоботи-скіфики, а Герміона заходилася власноруч мити йому ноги, відчуваючи себе на сьомому небі.

Великий князь, примостившись край ложа, дослухався до дотиків її ніжних і чуйних пальців та плюскотіння теплої води в співучій мисі й думав, що се, власне, те, чого йому ввесь час бракувало, а виразисті очі Герміони, коли вона знизу вгору дивилася на нього, сяяли радістю й нетерпінням.

Уранці він за набутою в Стані звичкою прокинувся з першим сонцем, і поряд на пухкому ложі була знову Герміона, розімліла й розкидана в теплі затемненого таламуса, струнка й досконала, мов ті харити, яких Соболь бачив на чорнолакових афінських енохоях та пеліках. Тоді йому здалося, що вона й сама ввібрала в себе довершені лінії тих пеліків та амфор, нова хвиля тепла залляла його з голови до ніг, і він ледь чутно провів рукою по чистому, як новий сніг, тілові Герміони. Вона прокинулася, й солодко випросталась, і притягла його до себе, раптом спалахнувши займистим рум'янцем.

А по сніданковій порі, лежачи на його пружному м'язистому передпліччі, вона водила маленьким пальчиком по колючому, з двох днів не голеному тім'ї й перебирала чорне пасмо довгої чуприни.

— Відріж її, — сказала Герміона.

— Пощо?

— Тоді в тебе відросте волосся й ти зовсім не будеш схожий на них.

Вона говорила про скіфів, і Соболь потамовано зітхнув:

— А як же я вернуся… туди?

Вона підвелась на лікоть і заглянула йому в очі, й у зіницях її він побачив себе й свою бриту голову з в'юном кіски. А Герміона, певно, знала, що він там бачить, і говорила тихо та млосно:

— А ти