Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Ориська хоче відлучитися від них: не лицює ж так дівчатам поводитися на вулиці! Якби так, не дай Боже, хтось із професорів побачив їх у такому стані?

Але Дарку і Лідку обурює це: тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про професорів і станцію?

Ориська, найбільше бувала, заводить усіх до якоїсь крамнички „через сіни". Тут так темно, що, звиклі до сонячного світла, очі не в силі помогти ногам і ноги попадають на якийсь столик. Мало що не перекидають його. Хочуть направити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при ньому. Дарка чує чиюсь заблукану, чужу руку під своєю пахою і скрикує голосно. Господиня „цукорні" підносить штору з єдиного вікна, і Дарка бачить, що вони потрапили на якихось „ґранічерів"[22]. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що вже військові!), нітрохи не збентежені тим, що трапилось (Ориська перекинула одному з них якусь оранжаду чи якусь там біду!), сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунськи залишитися з ними і випити по склянці холоднику. На дворі така пекельна спека. „Poftim, poftim, frumoase domnisore" („Прошу, прошу, гарна панночко"). В Дарку вскочив уже бісик, і вона… хоче залишитися. Так! Хоче залишитися з цими незнайомими хлопчиськами і випити склянку холоднику! В неї сьогодні такий день, що нехай і весь світ стає догори ногами. Тоді Ориська (яке щастя, — думала пізніше Дарка, — що Ориська одна не здурніла!) підносить свою гарну голівку і питає, як тільки в Підгірських це вміють:

— І ти сідала б з гранічерами до одного стола, Дарко? Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю.

— Ориська мала рацію — тільки ні слова кому-небудь про це!

Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна, на Руську. До цього льоху повела б їх радо, бо… бо… там завжди можна за п'ять леїв „фіру" морозива дістати.

— Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!

В половині Головної вулиці пригадує собі Дарка, що тут десь під номером „77" живе її добра знайома пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знов стає в опозицію: як, тепер, саме опівдні? — Нічого. Дарка тільки подзвонить, спитає її дві слові і більш нічого. Вкінці Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.

— Тут вона живе!

— Бійся Бога, Дарко, — опам'ятовує її Ориська, — та ж тут живуть якісь Енґлі. Не бачиш таблички?

Але Дарка вже подзвонила, і тепер не залишається нічого, як тікати сходами з першого поверху, і то не як-будь утікати, але аж так, щоб „патинки губити". Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з „лічеул україньян"[23] з „у. л." на беретиках.

Ориська близька плачу. Вона дякує за таке частування, дякує за товариство. Це нічим добрим не скінчиться. Недаром то кажуть: übermut ist nicht gut[24].

Дарка ледве переблагала її, щоб ще пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже поводитись зовсім серйозно. Добре? Ну, добре? Певно, що „добре", бо й нема що казати, морозиво морозивом, і нагода піти поласувати не трапляється щодня.

В цукорні Лідка „по-панському", по-німецьки замовляє три великі порції. Ориська хвилинку ще слідкує з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але, переконавшись, що Дарка зовсім серйозно збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється. Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку „Wenn ich in Wien war"[25], але це тільки бавить Ориську. Треба платити — аж тут Дарка не може знайти своїх грошей. Перекарткувала всі книжки, повитрясала з торби все, що було, включно до вчорашніх окрушок із хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема і кінець, гроші ж не шпилька.

— І що тепер буде? — спитала Ориська.

Дарка доброї думки:

— Я, певно, згубила їх або там, в тій пивничці, або, як ми летіли з сходів… Нема іншої ради, тільки, ти, Орисько, мусиш заставити один свій золотий кульчик.

Орисьці стають сльози в очах:

— І треба було цього всього, Дарко? Я ж не можу заставити кульчик… бо раз, що його не можна зняти, а, по-друге, це пам'ятка по моїй хресній мамі… Я не можу, Дарко!

— А ми тут до вечора не можемо сидіти! Я кличу панну, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою до підставки — і вмить з'являється коло їх столика панна, вся у білому, мов медична сестра.

— Ми платимо. Три великі порції.

— Тридцять леїв!

Ориська схоплює Дарку за руку:

— Дарко, я не буду!

— Вибач, — звільнює Дарка свою руку, виймає з кулака вимучені банкноти і платить.

— Ти свиня! — не може стриматися „добре вихована" Ориська.

— Ні, Орисько, я тільки дуже, дуже щаслива!!!

Ориська миттю прощається з ними, бо Лідці і Дарці до хати лише кілька кроків.

— Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були дотепер? — запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати за викрутом:

— Не знаєш що? Мали задачу на останній годині! Слухай — звертає Лідка мову на щось інше, — я не радила б тобі дружити з Сидір.

— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражена й здивована питає Дарка.

Лідка сміється своїм