Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний

«Зрадників!!? Ах ти ж!!» а вголос:

— З погляду пролетарського, зрадник є поняття розбіжне… (павза). — Отже, згідно з вашою «пролетарською великодушністю», вам треба мати формальні підстави, щоб мене конче засудити й знищити? — повторив Андрій спокійно запитання, підкреслюючи безглуздість формули.

— Ні. Нам потрібна й правда. Цебто така правда, яка нам потрібна! Чи тобі ще треба розжовувати? Правда про твоїх спільників і однодумців. Про всіх— про вчорашніх, сьогоднішніх і завтрашніх і про все їхнє кодло, до дітей включно! І про вашу спільну діяльність…

Андрієві не треба «розжовувати». Кров заливає йому мізок. Але він мовчить. А слідчий веде з незрівнянним цинізмом:

— Та правда, зрештою, ось тут вся написана, — ляпнув по течці рукою. — Я тільки хочу почути її щиросердно з твоїх уст, щоб знати, чи ти є ворог до кінця, чи…

«Так! До кінця!.. Якщо так, то ворог до кінця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кінця!!» — Андрій згадав Аслана, згадав всю камеру і всю «брехалівку», все море безглуздя…«Якщо так, то до кінця!» А вголос, відсапнувшись, схвильованно:

— Ну то я щиросердечно признаюсь, що з моєю головою ви можете робить, що хочете! Але що до спільників, то… то для такої комедії в мене їх не числиться.

— Що, що? Як ти сказав? Це щиросердно?

— Так, це щиросердно.

— Ах, ти ж… Цебто про комедію?

— Гм… І про комедію теж.

Слідчий розгублено дивиться якусь мить мовчки, а тоді широко позіхає.

— Ні, не буде, я бачу, з тобою діла по – хорошому. Філософствуєш? Ну що ж, побачемо. Мені не к спіху, — і занурився в папери, позіхаючи. По хвилі додав:

— Ти даремно надієшся… На що ти надієшся? Ти згниєш в тюрмі, але ти не вийдеш з наших лап. — Помовчав, листаючи папери, а тоді підвів обличчя і глузливо заскалив око:

— Як там сидиться в камері?

— Добре, дякую.

— А про що ж там говорять арестанти?.. Не бійсь, змовляються, як дурити слідчих? Лають совєтську власть? Виробляють тактику спротиву? Га?

— Приходьте, посидьте, послухайте.

Слідчий зареготався і не став більше розпитувати.

Андрій дивиться, як слідчий листає папери — його «Діло», — і його мучить цікавість: що ж там і ким там понаписувано?

— Гм… Я не знаю, що там понаписувано, — почав він дипломатично, — але все то єрунда, і той, що писав…

— Не квапся, — буркнув слідчий, — взнаєш в свій час. Тут все, брат, понаписувано правильно. — А тоді підвів очі, подивився пильно Андрієві в обличчя, перевів погляд у течку і знову на Андрія й процідив значуще:

— І писали тут, брат, авторитетні люди. Дуже авторитетні люди!

Андрієві неприємно занудило під серцем. Він згадав Миколу, Михайла і третього свого брата Сергія й тяжко зітхнув. Зайшла мовчанка. Слідчий дивиться в папери, низько схилившись, а Андрій дивиться на ті самі папери здалеку. На серце навалився тягар, перед яким померкла всі інші неприємності. Сидів мовчки й дивився на зелену течку в центрі освітленого кола на столі, слухав шамотню, й гомін, та вигуки за дверима і відчував, що його нерви починають тремтіти. Але не від шамотні й гомону за дверима — від іншого. І він їх угамовував упертим і до безглуздя затятим: «Не може, не може, не може бути!»

А слідчий читав щось, ворушив бровами й посміхався значуще.

За вікном, заставленим решетом, була чорна ніч. Там десь сплять мирним сном люди, там десь гуляють по парках і скверах закохані, повертаючись із запізнілих вистав і вечірок, там десь, на якійсь точці планети у тій ночі, може, весело гуляють з дівчатами його брати або сплять і марять про завтрашній день, про веселі зустрічі з свобідними друзями, самі свобідні й щасливі. Там десь світ, до якого вже, може, й немає вороття. За вікном чорна ніч, а в кімнаті сліпуче ясно, тихо, багато повітря. Андрій дивиться на блискучу підлогу, дихає свіжим повітрям і думає про камеру. Йому хочеться назад до камери, туди, до товаришів недолі, в той сморід і бруд. Там ще є близькі люди.

До кімнати увійшла молодесенька й дуже гарна дівчина, в сніжно – білому халаті і з тацею на руці. Вона видалася Андрієві янголом, що спустився несподівано з неба опівночі в цю підозрілу, наповнену тоскною тривогою кімнату. Таця була заставлена шклянками, пляшками пива, й вина, і крем – соди, наповнена шоколадом і тістечками.

— Вам пива? Вина? Крем – соди? Чи?… — заграсувала дівчина до слідчого ніжним, грудним голосочком, як голубка, кинувши скоса ледве вловимий погляд на Андрія.

Слідчий узяв пляшку пива й бутерброд. Пожартував щось з дівчиною, наговорив якихось непристойних дурниць пошепки. Дівчина, зашарівшись, вийшла. Пройшла граційно зі своєю тацею повз Андрія.

— Гм… Гм… — замимрив слідчий, запихаючись бутербродом і зиркаючи на Андрія: — Ось це й було те, що ти втратив… Але від тебе залежить його повернути.

— Що?

— Дєвочку…

Андрій нічого не сказав.

— Ну?.. — спитав слідчий, скінчивши їсти й занурюючись в папери. Нукнув, ніби на коня, нагадуючи тим «ну», що Андрієві треба щось говорити, треба «щиросердно» починати «сповідь».

Андрій мовчав.

І слідчий мовчав.

Невідомо було, як довго може тривати оте листання паперів і вичікування, лише відомо було, що якоїсь хвилини все це може скінчитися і тоді… Правду сказати, в серці жевріла іскра надії, що «тоді» все буде добре, все виясниться, і його випустять, звільнять. Авжеж. На те скидається. І слідчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тільки страхає та погрожує, і то якось мляво, несерйозно. Вправляється в розумних розмовах.

Але ці думки були явно недоречними й безглуздими, і Андрій відкинув їх. Невідоме лишалося невідомим і тривожним. Очікування скінчиться і тоді…

Цікаво, що ж прийде тоді? Намагався вгадати, що ж прийде за цією прелюдією, й пристосуватися якось заздалегідь. В кожнім разі, він одно вирішив твердо — він не дірка від бублика! — і в цьому всі в цій цитаделі «пролетарського правосуддя» мусять переконатися.

В кімнаті спокійно і тихо, але нерви все більше наструнчуються. А