Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Сагайдачний чув її вигуки і лайку, але не поспішав вийти, а коли вони накричалися до хрипоти, раптом з'явився на ганку.

— Де ж розподілятимемо, панове-молодці? Тут, чи поїдемо до військової скарбниці, за звичаєм? — спитав він, коли галас ущух.

— Тут! Тут! Нема чого лізти бозна-куди.

— А коли тут, то підемо на майдан. Там вільніше. А ти, синку, — звернувся гетьман до Свиридовича, — накажи, щоб викотили барила грошей. І хай кожен тягне все, що здобув. І пам'ятайте, бісові діти: якщо хтось шеляг заховає, то хай буде він найперший рубака у війську, заб’ємо його киями на смерть.

— Знаємо, батьку! Знаємо, — загули нетяги і посунули на майдан.

Тут уже височіли і щохвилини росли цілі стоси військової здобичі. Кілька старих, поважних козаків вибивали денця діжок з грішми. Висипавши їх на кобеняки, вони сортували монети за вартістю. Військо стояло великим колом, навкруги, а Сагайдачний, суддя, писар, осавули і десять рахівників вийшли на середину.

— От що, панове-молодці, - заговорив гетьман, здіймаючи булаву. — Є в нас бранців сімнадцять жінок та сорок два чоловіки, а саме: тридцять один селянин та одинадцять мурз і беків, за яких можна взяти чималий викуп. Зараз ми їх допитаємо, і хай вони напишуть султанові або родичам, що ми чекатимемо викупу ну… хоча б до коляди[149], а якщо не діждемося, то того ж дня посадимо їх усіх на палі, або продамо у Московщину.

— Вірно! Хай пишуть і хай не жаліють грошей бісові діти, бо добре порозживалися вони на наших сльозах, — заговорили козаки.

А писар вже викликав бранця за бранцем, розпитував його, хто він, і призначав йому викуп, а бранець-улем сидів на землі і писав справа наліво закрутистими гачкуватими літерами лист за листом. Військовий писар Лаврін Пашковський, знавець татарської і турецької мов, уважно перечитував їх і стверджував підпис військовою печаткою.

Тимчасом рахівники рахували гроші. Росли купи монет, вилискували білим та жовтим металом. Поруч іскрилися всіма кольорами веселки коштовні самоцвіти. Переписавши мурз та беків, старшина почала допитувати інших бранців. Знайшлися серед них люди, що обіцяли за себе по двадцять-тридцять гасене, тобто свою ціну на невільницьких ринках. Але п'ятнадцять чоловік мовчали. Вони були надто бідні, щоб сподіватися на викуп, а під час козацького нападу втратили разом з волею і останнє.

— Нічого в нас нема. Робіть з нами, що хочете, — похмуро кинув один з них, і очі його блиснули з-під брів глибокою ненавистю.

— А може, приймете до себе, у козаки? — нерішуче кинув другий. — Ваші невільники нам казали, щo тут, на Січі, воля і що навіть правовірних беруть до війська.

— Ач який знайшовся! Ми й своїх не всіх беремо, — всміхнувся писар. — Поки що віддамо вас старшині, а там побачимо.

І, звертаючись до голоти, спитав голосно:

— Ну, панове-молодці. Кажіть, хто з вас візьме татарського ясиру[150].

— Не треба! Нам і себе нема чим годувати, — злісно відрізав Тимко.

А Савка зацокотів дотепною швидкомовкою, притупцьовуючи на місці:

Самі грудьми свїтимо

І воші б'ємо.

Самі дірки носимо,

Горілку п'ємо.

— Го-ого-го! — залунало майданом. — Оце так!.. Вліпив у саме око.

— Як-то?! А баби? Бо жінка кожному чоловікові потрібна, хай буде він останній халамидник, що пупом світить і сором лопухом прикриває, - крикнув хтось насмішкувато і дзвінко.

— Треба чи не треба, але годувати її нема чим, — похмуро відгукнулися з юрби.

— Ото ж то й воно! Коняку в степ пусти, так вона сама себе прогодує, а жінку треба одягти, нагодувати, хату їй збудувати: Ще й із піччю.

— Ні… Тоді жінки не про нас. Віддавай їх старшині, - зареготали молодики.

— Отже, панове, — повторив писар, — ви від татарського ясиру відмовляєтесь і не бажаєте його паювати?

— Та звісно ж! Дайте нам іншого хліба.

— Такі запишемо, — занотував собі писар.

Сагайдачний махнув булавою. Юрба замовкла.

— А тепер, за старим звичаєм, розподілимо ми нашу здобич на три рівних частини. Перша — на військову скарбницю, армату, порох, шанці і охорону Січі, на частування і обдарування чужоземних послів, на подарунки цісареві, королеві та іншим королям та князям; за звичаєм. Друга частина — гетьманові з старшиною, а третя — славному війську Запорозькому — зароблений його працею та кров'ю хліб козацький.

— Вірно! — враз відгукнулася старшина і старі сиві діди, що мали неабиякий вплив на Січі своїм досвідом та військовою славою.

— Невірно! — злетів над юрбою дзвінкий, рішучий голос. — Давайте половину, а другу розподіляйте між скарбницею та старшиною як знаєте.

І наче буря знялася в юрбі:

— Ми човни тягли волоком!

— Кишки пообривали!

— І тепер по щіпочці грошей на пику, наче табаки понюхати!

— Давай дві третини! — ревли обурені голоси.

— Половину!

— Мало! Давай дві!

— Заспокойтеся, панове-товариство, — підніс Сагайдачний булаву. — Розподіляти здобич на три частини у нас з давніх-давен повелося.

— А ми не згодні! На чорта гнити в скарбниці золоту, а нам голодувати або знов залізати в борги!

— Вас — жменька, а нас, як піску в Дніпрі!

— Щоб знов поневірятися у наймах!

— На тафах рибалити та на уходах аргатувати, аби набити порожнє черево.

— Нам теж треба хати собі будувати!

— Воли купити!

— Коні!

На майдані аж гуло. Голота напирала з усіх боків, готова затопити своєю бурхливою повіддю і старшину, і купи грошей, і стоси краму та іншої здобичі.

Старшина щільно оточила Сагайдачного і про всяк випадок мацала шаблі. Бородавка розгублено тупцював на місці і не підводив очей. Він бачив і розумів, що старшина бере собі лев'ячу частку здобутого, і вважав, що таке паювання несправедливе. Але, з другого боку, важко було відмовитися від принадної пайки курінного отамана. Ось чому ніяково було Бородавці, і він намагався не впадати нікому в очі. Танцюра зрозумів його, схопив за комір і зловтішно виштовхнув назустріч голоті…

— Чого ховаєшся братіку? Чи то тікати задумав? Ні, зачекай! Поговори спочатку з своїми халамидниками! Доведи їх до пуття! На те ти й курінний отаман.

Бородавка ладний був провалитися. Йому було так соромно, наче вивели його голого і поставили до ганебного стовпа… І скажена лють вдарила йому у голову.

— І поговорю! — ревнув він Танцюрі у вічі. — І поговорю! Тільки не так, як ти думаєш, стерво!

І одним махом стрибнув на барило.

Побачивши Бородавку, нетяги замовкли й здивовано з'юрбилися навколо нього.

— Панове-товариство, — пролунав його хрипкий, але гучний голос. — Вірно ви кажете: хай дають нам половину